Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

8.10.1906 р. До О. Ю. Кобилянської

Київ 25/IX 1906, Киев,
Мариинско-Благовещенская, 97

Люба, дорога моя товаришко!

Як мені прикро, що я не могла одразу написати до Вас, як тільки одержала сумну звістку… Але ж Ви повірите мені, що в такі хвилини якось рука не здіймається писати: кожне слово здається недоречним, аж немов образливим своєю банальністю. Коли три роки тому я отримала таку звістку про свого старшого брата, то довгий час минув, поки я одважилась написати до родичів – усе бракувало одваги, – та й перший лист по тому був якийсь непевний. Але ж мені прикро, якщо Ви або Ваша родина вважали моє мовчання за брак почуття і співчуття до Вас з мого боку, – ні, навпаки, се з надміру почуття мовчалося. Ви знаєте, як я завжди глибоко шанувала і любила Вашу маму, відколи пізнала її, оту нашу лагідну «святу Анну», її ніжний образ зостанеться назавжди живий в моїй душі, бо я небагато бачила таких людей в своєму житті. Прошу запевнити Вашій родині моє щире співчуття і попросити за мене вибачення, що я не даю ніякої загальноприйнятої офіціальної форми тому, що я почуваю тепер і почувала в хвилину отримання жалобної картки від Вашої родини, – я ніяк того не можу зробити через свою натуру, дуже невиховану в сьому напрямі, та ще й через те, що відношення моє до Вашої мами було зовсім не офіціальним, а таки щирим і глибоким, неначе вона була мені самій кревною, близькою людиною, хоч і мало прийшлося нам прожити вкупі…

Мені здається, що Ви зрозумієте мене, пригадавши Ваше власне відношення до нашої тьоті Саші. Певне, Ви, як рідна серцем, почуєте її горе, коли я напишу Вам про нього (адже Ви завжди інтересувались, як їй живеться): її молодший син (Ви його, здається, тоді бачили в нас?) сидить тепер у в’язниці в Петербурзі, а тьотя Саша поїхала в Петербург, щоб могти одвідувати сина, бо до нього нікого, крім матері, не пускають, та й матері дозволяють тільки двічі на тиждень по 20 минут бачитись (і то віднедавна, а раніш тільки по 10 минут давали). Сидіти йому дуже погано, бо холодно і їжа погана, та ще й сусідство страшне – за одною стіною божевільний, за другою – засуджений на смерть… Шкода хлопця, бо хто зна, як довго се буде і як те все на ньому відіб’ється (тепер політичних справ дуже багато, і через те не раз довго приходиться чекати присуду). І тьоті Саші шкода – поневіряється, бідна, там, ходячи по всяких «начальствах»… Не дай боже, які в нас тепер часи настали! Здається, нема родини, де б не було якогось нещастя. А тут ще дорожнеча, кризи економічні, маса злодійства, грабунку. Як подумаєш, то сам собі дивуєшся, що все-таки більш-менш спокійно те все перебуваєш… До чого тільки людина не звикає!

У Києві тепер єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя – то наша недавно відкрита «Просвіта». Се ж перше легальне українське товариство у Києві, відколи він став «губернським городом російської імперії», а то досі можна було тільки «кієвські общества» відкривати, борони боже, не українське. «Просвіта» наша хоче мати ширші завдання, ніж галицька, і, крім видавництва книжок для народу, хоче мати свою бібліотеку, книгарню, музей і всяку всячину, а чи воно пощастить, то, звісно, невідомо. Тим часом найбільше заходжуємось коло видавництва та коло бібліотеки. А з бібліотекою найбільше маю клопіт я, бо то я маю бути «відповідальною особою» в тій справі, та хочеться, щоб воно було якось не гірше, ніж у людей. Може би, і хтось пожертвував би нам хоч по одному примірнику своїх творів? Комусь би «Просвіта» наша була дуже вдячна за те, а хтось білий найбільше.

Хтось до когось все дуже хоче приїхати і не тратить надії, що таки приїде за місяць або за два, хоча обставини і не дуже сприяють, бо тепер комусь було б вигідніше їхати, поки п. Кривинюк був тут і помагав Лілі при дитині та при всяких справах, але ж хтось тепер «на переднівку» і дуже грошей не має, так що аж! А в октябрі хтось сподівається вже мати гроші, але ж не знає, як покине Лілю, бо їй треба ходити працювати до шпиталю, а Дора ходить вчитися до політехніки, а старі наші сеї зими в Києві не мають мешкати (татко отримав посаду на Волині), та й нема кому вдома за дитинкою наглядати, якби я поїхала, – покинути ж її на цілу половину дня на саму служницю – то якось страшно. Я дуже надіялась літом на т[ьотю] Сашу, що вона на осінь приїде сюди до нас, тоді я безпечно могла б виїхати і знала б, що є кому помогти Лілі. Але тепер хто зна, доки т[ьотя] Саша затримається в Петербурзі, бо, певне, буде там, поки сина або визволять, або зашлють. Може, трапиться якось попросити кого-небудь з кревних або добрих знайомих (хоч тим часом не маю нікого на увазі, бо кожна з їх має свої обов’язки), а може, й т[ьотя] Саша нарешті зможе приїхати, тоді хтось доконче вибереться на Буковину, бо таки дуже хоче! Коли б уже скоріш побачити когось чорненького на очі!

Питала я в «Київській старині» про «Землю», але д. Науменко каже, що ледве чи буде «Київська старина» видаватися довше як до Нового року, отже, не може розпочинати друком таку довгу річ, як «Земля», але якби э Нового року виявилося, що таки є змога й далі видавати, тоді, може, редакція і візьметься до сеї справи.

Мушу кінчати, бо се ледве зловила таку годинку, що ніхто і ніщо не заважали писати (хтось не знає, який у когось час розірваний!), але от уже вечір, там, чую, чужі люди прийшли, а тут один гість виїздить на дворець, а то знов якийсь клопіт господарський – пора скінчити. Хтось дуже цілує когось любого, когось дорогого.

Хтось


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 170 – 173.

Лист до О.Ю.Кобилянської,…

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 181 – 183.

Подається за автографом (ф. 14, № 921).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 778 – 780. Істотних різночитань з виданням 1979 р. нема.

Сумну звістку – У О. Ю. Кобилянської 17 вересня 1906 р. померла мати.

її молодший син – Йдеться про Антона Борисовича Шимановського.