13

Леся Українка

Другого дня Софія сиділа в себе в хаті і кінчала вчора початий лист.

– Вибачайте, пані, може, я вам перешкодила? – озвавсь чийсь голос несмілий.

Софія обернулась.

– А, се ви, пані Кошицька! Ходіть, ходіть. Ні, ви мені не перешкодили, я ще поспію з листом.

Особа, названа панею Кошицькою, тихенько, на пальцях підійшла до Софії. Вона була людина середнього віку, убрана убого, але дуже чистенько, волосся мала причесане простенько, гладенько, але старанно, трималась вона так, наче хотіла займати як можна менше місця в світовім просторі, тільки вже на тому малесенькому місці мати певну повагу. Вона тримала в руках якесь шиття.

– Чи ясна пані ще при гостях? – спитала вона стиха.

– Так. А вам що?

– Я, бачте, забулася, як то ясна пані казала: чи тут треба зробити шлярочку з головкою, чи лиштовочку наложити?

– Та що там! Хіба не все одно, – ну, наложіть лиштовку, – сказала Софія без уваги.

– А може ж, ясна пані хоче, щоб то руркувалося, то, може б, краще з головкою?

– То нехай буде й з головкою, – і Софія в задумі дивилась на швачку. Кошицька спустила очі і ждала дальшої поради, далі здвигнула плечима ледве примітно і подалась до дверей. Софія взялась знов до пера, потім апатичним рухом кинула його на стіл і підвела голову.

– Пані Кошицька! – недбало промовила вона.

Швачка глянула трохи здивовано, поступила, однак, ближче до Софії і ждала, що та казатиме. Софія ще раз глянула на ту сіреньку постать і подумала: «Нащо я кличу її?.. Отак, – все-таки людина, хоч словом перемовлюся! Обридло вже так сидіти…» Софія глянула на швачку приязніше.

– Пані Кошицька, чи вам не скучно? – спитала несподівано.

– Що, пані, кажете? – спитала швачка.

– Невже вам не скучно?

– А чого ж мені має бути скучно? Слава богу, маю роботи досить.

– Роботи досить, – сідайте, пані Кошицька, – роботи досить… а от мені-то дуже нудно, – і Софія, мов сонна, прижмурила очі.

– Бог знає що! І чого ж таки вам нудитись, пані? Богу дякувати маєте таке місце.

– Вже мені теє місце!

– Та ви такі молоді, вродливі.

– А, пожалься, боже!

– Ну, і завжди ж – тут такий дім…

– А! то мені!

– Щодня товариство, гості.

– Ой, – і Софія погордливо махнула рукою. – Коли б ви тільки знали їх, які то люди! Боже, що то за люди!

– Ох, все то люди! – проказала швачка з якимсь надзвичайним виразом.

– Ні, ви їх не знаєте! От, наприклад, вчора в театрі… та ні, я не можу про се й говорити! Або он тая, що вчора приходила, ота пройдисвітка, княгиня Карабазі, я її добре знаю, я ж бо її і в люди витягла, а тепер, – подумайте! – вона «не пізнає мене»! Спитала в баронеси: «Хто се така?» Звісно, я тоді й виду не показала перед нею, що була вражена, але потім я довго плакала. Чи стоїть же ота змія?.. Але що ж? я не камінна, я не можу мовчки терпіти поневірки такої!

– Та бійтеся бога, пані, яка там поневірка? Може, то вам так здалось?

– Що здалось? Хіба я не чула? А тії міни, а погляди!..

– Та що ж, які там погляди! Звісно – княгиня.

Софія раптом спаленіла.

– Княгиня? Ото мені! Я така сама княгиня, як і вона! Я не забула, як вона у мене пороги оббивала. Княгиня!

– Ох, пані, то давно було, що то споминати?

– Чому ж не споминати? Хто може своє життя забути? О, я знаю, – наша ясновельможна пані хотіла б, щоб я забула про все та стала низенькою слугою її мосці! Але ні, таки того не буде. Зовсім я не думаю заснидіти навіки в компаньйонках!

– Ох, пані, гріх вам так казати. Я б раділа, коли б мені трапилось таке місце, як у вас. Та що казати, я дякую богові, що маю собі певний шматок хліба.

– Шматок хліба! Невже у вас завжди тільки й бажання було, аби шматок хліба мати?

– Що то, пані, згадувати, хто чого хотів! – мовила швачка якось дивно, ніби смутно, ніби прикро.

– Невже ви тепер не маєте жадних пориваннів? – допитувалася Софія.

– Би, які там мої поривання!.. Воно, правду сказати, пані, не маю я часу про ті поривання думати.

«Нужденна ти натура! – подумала Софія і замовкла. – І нащо я їй теє все провадила? Чи вона може мене зрозуміти? Отак, на безлюдді з ким попало говориш! Чисте безлюддя тут, дарма що людей тих вештається чимало!»

Обидві замовкли. Софія замислено поглядала на свій недописаний лист, швачка дивилась на неї та всміхалась ніби журливо, ніби насмішливо. Потім швачка знов обізвалась:

– Так як же, пані, зробити з тією шлярочкою?

– З якою?

– Ось подивіться! – швачка показала свою роботу.

Софія подивилась затуманеним поглядом.

– Далебі, не знаю, – проказала тихо, мов не тямлячи сама, що говорить, – не знаю… як-небудь…

Швачка подивилась на неї, покивала головою, вклонилась і вийшла з хати. Софія того не бачила, бо сиділа тяжко замислена. Розмова ся розтроюдила їй в серці незагоєну рану. Софія пригадувала вчорашній прикрий вечір. «Ох, то ж то, що не година, то образа… та чи тільки ж сей вечір?! А цілий сей рік? Як тільки можна було прожити такий страшенний рік?..» Софія раптом устала, схопилася за голову і промовила, сливе простогнала: «Ні, далі так вестися не може… не може! Годі».