Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12

Леся Українка

«Дорога мамо!

Здумайте тільки, як я прожила сей час: цілих два місяці в страшенній глушині, в Самарській губернії, де, окрім диких мужиків, ні душі нема…» – так писала Софія до матері, вернувшись з села в місто.

Вже смеркало, в хаті робилося щораз темніше, а Софія сиділа і ретельно писала. В місті їй було трохи вільніше, отож могла вибрати час до писання. Так, – було вільніше, але чи краще? В місті все дражнило її спогадами, на що не подивиться – такий її жаль обгорне!.. Тепер баронеса має гості, Софія знає усіх тих гостей, і вони її добре знають… знали колись! А тепер? О, які вони всі підлі, нікчемні люди!

Софія сиділа замислена, підвівши руку з пером над листом та сумно задивившись в просторінь. Юрба прикрих думок заважала їй писати.

– Ясна пані просять вас до себе, – зненацька хтось промовив.

Софія кинулась і озирнулась: на дверях стояла служниця баронеси.

– Гості ще є? – запитала Софія.

– Тільки сама княгиня Карабазі.

На ту звістку Софія трохи скривилась, не сказала, однак, нічого і подалась до салону,

В салоні сиділа баронеса з княгинею Карабазі. Не можна було сказати, що княгиня була гарна, але що вона вміла здаватись гарною, – се признав би кожний. Убрана вона була гарно, але ексцентрично: в чорній сукні з ярко-червоним убранням. Через ту сукню обличчя княгині було біліше, ніж звичайно бувало. Очі мала блискучі і чудні: з першого погляду вони здавались дуже великі, але потім далеко менші. Брови та вії були дуже чорні, непевно чорні. Безперечно, княгиня Карабазі була аристократкою, але при її рухах та французькій вимові баронеса якось примружувала очі. Одначе баронеса дуже привітно розмовляла з княгинею, вони вели шпарку, цікаву розмову, коли Софія увійшла в хату. Софія стиха вклонилася княгині, але та тільки подивилась на неї, примруживши очі. Софія спаленіла на хвилину, але потім прийняла гордовито-байдужий вираз і підійшла до баронеси.

– Ви мене кликали? – запитала коротко.

Mais oui! – відповіла баронеса. – Сьогодні перше представлення Сари Бернар, – княгиня мене сповістила, – я буду сього вечора в театрі, так ви збирайтесь, та скоріш, бо ви мені потрібні.

– Добре, я зараз, – мовила Софія і вийшла повагом з хати, не глянувши на княгиню; ступивши за поріг, вона раптом затремтіла, – вона почула, що княгиня питала у баронеси тихо, але досить виразно:

– Що се за особа приходила? Я ще в вас її не бачила ніколи.

Софія не чула відповіді баронеси, але почула, як залунав згодом вульгарний сміх княгині. Кров ударила Софії в голову, тремтячи, хитаючись, ледь дійшла вона до своєї хати. Увійшовши в хату, а грюком кинула дверима за собою. Стала серед хати, до болю заломила руки, потім раптово стисла собі чоло і, ридаючи вголос, промовляла:

– Як вона сміла? Як вона сміла так образити меле? Вона мене не пізнала – вона!.. Пройдисвітка! Хто її в люди вивів, нехай згадає? Чи не підлещувалась колись до мене? Чи не звивалась гадючкою? Я, дурна, жалувала, що нею всі нехтували, – так їй і треба було, пройдисвітці! Я ж її за вуха з грязі витягла, в люди вивела!»

О, тепер вона вгору пішла, де ж – моя ясновельможна волить їй другом бути! Ясній пані, либонь, нецікаво знати, яким способом забагатіла колишня «parvenue»! Та й то сказати: п’ятак пара! либонь, мають спільних секретів чимало!.. – Софія погордливо крізь сльози засміялась, далі гукнула: – Та нехай вони згинуть обидві! Я маю плакати через їх? Не діждуть!

Софія тупнула і ще гірше заридала. Коли тут зненацька кинулась їй в очі її власна постать, відбита в свічаді, що висіло проти неї на стіні. В свічаді відбивалися заплакані очі, розтріпане волосся, лютий, непритомний погляд і щоки, червоні від сліз та гніву. «Гарна ж я буду в театрі!» – подумала Софія, скоріш кинулась умиватись, причісуватись, далі кинулась, добула свої персні та браслети, що вже давно лежали під замком, видобула всі свої оздоби, які дістались їй від колишніх розкошів, вибрала з тих оздоб щонайкращі і взяла на себе. Глянула в свічадо: «Ох, яка я ще й досі червона! – раптово схопила пуделочко з пудрою. – Ну, тепер, здається, вже нічого!» Хотіла вже йти, але вернулась ще раз, дістала оздобний штучний гребінець і всадила собі у волосся. Стояла, обертаючи голову перед свічадом, аби краще бачити красу куафюри, коли се залунав проникливий дзвінок з кімнати баронеси. Не хотячи дражнити собі нервів, Софія пішла зараз на той дзвінок до кімнати баронеси.

Баронеса стояла серед хати, а далі при ній стояла на колінах швачка та упинала їй на сукні оксамитну драперію. Софія прийшла і стала в дверях, не знаючи, що має тут робити.

– Чого ж ви так стоїте? – озвалась до неї баронеса.

– А що ж мені робити?

– Як що? Помагати мені вбиратись. Подайте корсаж, дістаньте шкатулку з бриліантами, знайдіть бінокль, улагодьте несесер та не забудьте лорнетки! та швидше! Пождіть, пождіть!

Софія спинилась: «Чого ще їй треба?»

– Sophie! до чого то стільки уборів? Цілий ювелірний магазин! Де ви їх набрали? Браслети, персні, гребені, брошки et que sais je encore. Що ви собі думаєте? Ви забуваєте себе і свій стан. Otez moi vite toutes ces grelottes là! Я не хочу, щоб на нашу ложу всі пальцями показували. І як можна так пудритись?!

Софія, не дослухавши тієї тиради, вибігла в свою хату, там люто почала зривати з себе всі покраси, але потім схаменулась і зоставила-таки при собі один перстень, брошку й гребінець.

Як Софія з баронесою прибули до театру, там було вже сила людей, як то кажуть: ніде й голкою ткнути. Тільки деякі ложі були ще тим часом не зайняті. В баронесиній ложі сиділа вже княгиня Карабазі з двома паничами.

– А, ви вже тут? – мовила баронеса весело до княгині, далі почала скидати ротонду, шапочку і незчисленні хустки, хусточки, шарфи, шарфики, кидаючи те все безуважно на руки Софії. Софія склала те все в derrière-loge, потім вернулась до баронеси. Баронеса обернулась і стиха сказала: – Ви б, Sophie, пішли собі в derrière-loge, вам тут сидіти не приходиться, в театрі є люди, що знали вас, et qu’en dira-t-on?

Софія спалахнула і хутко вийшла в derrière-loge.

«Так, мені тепер стидно показуватись між люди!.. Що ж, вона правду каже!.. А може, вона боїться мати біля себе молоду компаньйонку?» – зненацька подумала Софія; ся думка заспокоїла її, і вона налагодилася слухати, – хоч не бачивши, – гру знаменитої артистки. Вона слухала, а в думці все зринали спогади, і сльози не раз туманили їй погляд.

В антрактах у ложу заходили паничі, хто до княгині, хто до баронеси; проходячи через derrière-loge, дехто з них кидав побіжний погляд на Софію, вона ж сиділа, гордо здійнявши голову, так, мов її зовсім не обходили ні паничі, ані їхні погляди. Коли се прийшов у ложу молоденький графчик, братанець баронеси, біленький, тоненький і, либонь, напудрений. Проходячи близько Софії, він усміхнувсь і привітненько, зальотно кивнув головою. Софію скребнув по душі той уклін. Паничика того вона бачила не раз у баронеси, він завжди вклонявся їй, а часом ще й зачіпав своєю пустою розмовою, але обходився без належної поваги, «як з компаньйонкою».

Панич покрутивсь коло баронеси, сказав комплімент княгині, – вона не мала часу звернути на нього увагу, – потім вернувся до Софії, став біля одвірка і задивився на неї, вона зсунула брови і спустила очі в землю. Панич усміхнувся.

– Здорові! – обізвавсь. – Чи мене не пізнаєте?

– Не вважаю потрібним, – одказала Софія, не дивлячись на нього.

– О, дружба, – се ти!

– Між нами зроду жадної дружби не було!

– Ах, за що така неласка? Чим можу заслужити прощення?..

– Ідіть геть! – в нестямі глухо крикнула Софія, схопившись і блиснувши на нього палким поглядом.

Сього панич не сподівався, несамовитий вид Софіїн злякав його, і він миттю зник. Софія впала знов на своє місце і затулила обличчя руками.

На сцені кінчався п’ятий акт. По театру лунали істеричні крики. Княгиня Карабазі теж примусила себе до істерики, кавалери заходились біля неї, баронеса хотіла кликнути Софію, щоб подала несесер, але раптом з derrière-loge почувся страшний крик правдивої істерики. То плакала Софія, але не гра геніальної артистки, не п’ятий акт роздираючої драми викликали ті ридання, ні! Софія не чула того нічого. В риданні тому вибухнула вся образа, весь жаль, що гнітив цілий день душу Софії. Софія ридала тяжко, невгамовно… аж тут раптом замовкла, мов голос їй порвався. Вона почула над собою бляшаний голос баронеса:

– Sophie! pas de bêtises! – Далі баронеса мовила до одного з паничів: – От доказ того, як геніально грає Сара Бернар, що, навіть не бачивши її, падають в істерику!


Примітки

Сара Бернар(Bernhardt, 1844 – 1923), французька драматична актриса.