Музичка Андрій Васильович
Андрій Васильович Музичка (1886 – 1966) – український педагог та вчений-літературознавець. Значна частина його праць присвячена творчості Лесі Українки.
Біографія
А.В.Музичка народився 6 грудня (н.с.) 1886 р. у с. Доброводи (нині Збаразького району Тернопільської обл.) в родині селян – Василя та Олександри Музичків. Він закінчив сільську школу, потім вчився в Збаразькій гімназії.
Закінчив середню освіту в Тернопільській гімназії і поступив на філологічний факультет Львівського університету, закінчивши його в 1911 р.
В 1911 – 1918 рр. він викладав латинську та грецьку мови у гімназіях Тернополя, брав участь у роботі українських громадських організацій «Січ» та «Просвіта». Нам залишається невідомим, чому з початком 1-й світової війни він не був покликаний до війська. Відомо, що в 1916 – 1917 рр. він викладав в Українській класичній гімназії в Тернополі.
А.Музичка взяв активну участь у Листопадовому чині: в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. група учнів під його проводом роззброїла тернопільську жандармерію; інших учнів він розіслав по навколишніх селах з наказом перебрати владу та висилати озброєних людей до Збаража і Тернополя.
Після перевороту А.Музичка та П.Карманський були обрані делегатами від Тернополя до Української національної ради. Одночасно П.Карманський був головою, А.Музичка – членом Тернопільської повітової ради. В деяких замітках радянського часу ці звістки було сфальшовано як «участь А.Музички у встановленні радянської (тобто більшовицької) влади».
Пізніше А.Музичка вступив до Української галицької армії, де був чотовим, а потім сотником. Восени 1919 р. він входив до складу «вінницького» Ревкому УГА.
Поки що не встановлено, коли і як А.Музичка прибув до Одеси. Від 1920 до 1930 рр. він був професором Одеського інституту народної освіти, викладав українську літературу. В інституті він також керував бібліографічним гуртком.
Паралельно з викладанням А.Музичка займався науковою роботою як член Одеської комісії краєзнавства; член Одеського наукового товариства при УАН (1926 – 1930); штатний співробітник Комісії для видання пам’яток новітнього українського письменства ВУАН (1927 – 1928).
В 1925 р. Вища атестаційна комісія України надала йому звання професора.
В 1927 р. він брав участь у нараді над проектом нового українського правопису, яка проводилась у Харкові.
На початку 1931 р. стаття А.Музички у збірнику «Коцюбинський» викликала погромну «рецензію» Г.Ткаченка, який звинувачував автора у демонстративному ігноруванні марксистського методу. 27 квітня 1931 р. Одеський відділ ДПУ заарештував А.В.Музичку і висунув йому звинувачення за статтею 54-11 КК УРСР. Звинувачення – участь у контрреволюційній змові, плановане покарання – 5 років ув’язнення в таборах. Слідство тривало понад 10 місяців, і 5 березня 1932 р. Судова трійка при ДПУ УРСР ухвалила звільнити його з-під варти, заборонивши проживати в Українській РСР та ще 11 регіонах Радянського Союзу протягом трьох років [ДАОО. – Ф. Р-8065. – Оп. 2. – Спр. 4186. – Арк. 227, 231, за статтею В.М.Бузейчука].
Таким чином, повідомлення, що А.Музичка відбув 5 років заслання, не відповідають дійсності. Насправді він отримав т.зв. «мінус», тобто висилку. Це було найменше з усіх можливих покарань – просто відпустити невинну людину на волю злочинна радянська влада ніяк не могла.
Нам поки що не відомо, чому А.Музичка опинився саме в Казахстані і що він робив з 1932 по 1942 роки. В 1942 р. він працював у Кзил-Ординському педагогічному інституті; в статті 1955 р. він підписався як старший викладач кафедри російської літератури Семипалатинського педагогічного інституту.
В 1956 р. А.Музичка захистив дисертацію кандидата філологічних наук «Леся Украинка и ее творчество». Автореферат її містить чимало загадкових моментів. По-перше, в ньому вказано, що робота виконана в Кзил-Ординському педінституті, а не в Семипалатинському, де він працював на той час. По-друге, автореферат має гриф «АН УРСР. Відділення суспільних наук» і тому заведений до відповідного бібліографічного покажчика [Видання Академії наук УРСР (1919 – 1967). Суспільні науки. Бібліографічний покажчик. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 398, № 2927]. Все залишається неясним – де виконана робота, де вона захищалась, яку роль в ній відіграла АН УРСР?
Постановою Президіуму Одеського обласного суду від 12 вересня 1956 року було скасовано ухвалу Судової трійки 1932 р. А.Музичку реабілітовано «за відсутністю складу злочину». Він шукав шляхи повернутись в Україну, але виявилось, що тут 70-річний вчений нікому не потрібен. Настільки не потрібен, що ми досі не маємо жодної його фотографії!
Є звістки, що в 1958 р. А.Музичка захистив докторську дисертацію, але ніхто поки що не зміг назвати її теми, подати бібліографічний опис автореферата, час і місце захисту. Також висловлено твердження, що в 1958 р. йому було надано звання професора. Ці сюжети потребують критичної перевірки на підставі документів ВАК СРСР.
За період 1958 – 1966 рр. ми знову не маємо ніяких подробиць з його життя. Помер А.В.Музичка 8 вересня 1966 року, похований у Семипалатинську (нині – м.Семей, Казахстан). Доля його особистого архіву не з’ясована.
Наукова творчість
Наукова творчість А.В.Музички чітко ділиться на два періоди – від 1920 р. до арешту 1931 року і після «чорної біографічної діри», з 1942 р. до кінця життя. До першого періоду відноситься 15 праць (75 %), до другого – 5 (25 %).
Твори першого періоду, зокрема, монографія про Лесю Українку, написана в 1923 р., відзначаються прагненням використати марксистську термінологію і виставити Лесю Українку послідовною марксисткою, навіть організаторкою марксистського революційного руху в Україні.
У творах другого періоду автор керувався вже не марксизмом як певною теоретичною системою (нехай і догматичною), а тільки вказівками начальства. Твердження у статтях цього періоду, що «Осіння казка» написана під впливом праць Леніна і Сталіна, що діалог «Три хвилини» є гімном марксизму-ленінізму й сатирою на меншовиків, що у драмі «Блакитна троянда» авторка викриває декадентство (відповідні цитати є у статті О.Яблонської) – безпідставні фантазії, які не мають ніякого стосунку до творів Лесі Українки, а безпосередньо випливають з передових статей газети «Правда».
Якщо про статті з першого періоду можна сказати словами Лесі Українки: «Ви помилились, хоч і в добрій вірі», то про статті другого періоду – хіба що «які безчільні брехні!».
Ніякої наукової вартості ці праці не мають і слугують ілюстрацією добре відомої тези, що вся радянська наука про Лесю Українку була лише довгим і важким шляхом від констатації того, що було очевидно в 1913 році, до тієї ж констатації того ж очевидного в 1991 році.
Єдина заслуга А.Музички полягає в тому, що він процитував у своїй книзі фрагменти з листів Лесі Українки до Маргарити Комарової-Сидоренко, які пізніше були втрачені й відомі лише з його публікації.
Твори А.В.Музички
Поетична творчість Г.С. Сковороди (1923)
Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства в Одеському Губархіві. Доповідь на засіданні етнографічно-діалектологічної секції Одеської комісії краєзнавства. Інформація про неї: Вісник Одеської комісії краєзнавства, 1924, № 1, с. 21 – 22.
[Рецензія на книгу] М. Зеров. Леся Українка. Критично-біографічний нарис. – Червоний шлях. – 1924. – № 8–9. – С. 345 – 348.
До початків нової української літератури. – Червоний шлях, 1925, № 1-2.
Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. – Од.: ДВУ, 1925. – 108 с.
Життєва путь Івана Франка. – Життя і революція, 1926, № 5, с. 70 – 83.
Журнальна українська лірика 1926 р. – Червоний шлях, 1927, № 2, с. 69 – 82.
Шляхи поетичної творчості Івана Франка. – Од., ДВУ, 1927.
Маруся, казка. – Одеса 1834. – Записки історично-філологічного відділу ВУАН, 1927 р., т. 13-14.
До питання про освіту М. Коцюбинського. – За сто літ, 1927, т. 1.
З творчості І. Тобілевича (Карпенка-Карого): перша редакція першої дії Тобілевичевої п’єси «Батькова казка». Доповідь на засіданні Історичної секції УАН (1926). Інформація про неї: Україна, 1927, кн. 3, с. 194.
Марко Черемшина. – Червоний шлях, 1927, № 6, с. 47 – 56.
Марко Черемшина (Іван Семанюк). – Державне видавництво України, 1928. – 280 с.
Письменник радянських буднів. – Червоний шлях, 1928, № 4 [про «Голубі ешелони» П. Панча]
Драматична творчість Лесі Українки та її розуміння. – Червоний шлях, 1928, № 9–10. – С. 84 – 102.
Творча метода Валеріяна Підмогильного. – Червоний шлях, 1930, № 10.
Натуралістичний імпресіонізм Коцюбинського. – У кн. «Коцюбинський», 1931, т. 1.
Завдання, висунуті Вітчизняною війною 1812 р. та Денис Давидов. – Кзил-Орда: 1942 р.
Революция 1905 года и творчество Леси Украинки. – Семипалатинский педагогический институт имени Н.К. Крупской. Ученые записки, 1955, выпуск 1, с. 67 – 81.
Леся Украинка и ее творчество. – [Семипалатинск]: автореф. дисс… канд. филолог. наук, 1956 г., 48 с.
Борьба Леси Украинки против натурализма и декадентства в 90-х годах XIX в. – Семипалатинский педагогический институт имени Н.К. Крупской. Ученые записки, 1959, выпуск 3, с. 192 – 225.
Література про А.В. Музичку
Пам’яті проф. А.В. Музички. – Радянське літературознавство, 1966, № 12, с. 89.
Музичка Андрій (1886-1966) – літературознавець. – Збаражчина: зб. статей, матеріалів і споминів. – Нью-Йорк, 1980. – С. 296.
Бузейчук В.М. Маловідомі сторінки життя професора А.В. Музички. – Лукомор’я. Вип. 1. – Одеса, 2007.
Бузейчук В.М. (2008) – найбільш докладна стаття.
Бузейчук В.М. (2009).
Веркалець М. Андрій Музичка: Не так тії вороги, як добрії люди. – Україна. – 1990. – С. 19–21.
Левченко В. В. Музичка Андрій Васильович. – Одеські історики. Енциклопедичне видання. Том 1 (початок XIX – середина XX ст.). – Одеса: Друкарський дім, 2009. – С. 248 – 251.
Левченко В. В. . – «Інтелігенція і влада», Одеса, Астропринт, 2009. – С. 96 – 102.
Назар М. Андрій Музичка – вчений і патріот. – Реабілітовані історією: книга пам’яті Збаразького району, Тернопіль, ВАТК ВПК „Збруч”, 2006. – С. 33-34.
М.Ж. 6 жовтня 2012 р.
Спростована легенда
Доводиться читати, що в 1896 р. під час виборів до австрійського парламенту від Тернопільського повіту балотувався І.Франко. При цій нагоді він приїздив до с. Залужжя і виступав на зборах. Його виступ слухав 10-річний А.Музичка.
Цю легенду запустив на орбіту М.Веркалець (1990) і повторив В.Бузейчук (2008). Джерело її невідоме, мабуть, чиїсь спогади.
Насправді доповнюючі вибори до Державної ради по округу Тернопіль-Скалат відбулись у квітні – травні 1898 року, а не в 1896 р. І.Франко був кандидатом на цих виборах і виступав на ряді віч. Але в його докладній біографії [Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Кн. 7. Протистояння. – Львів: 2006 р., с. 384 – 402] віче в Залужжі не значиться. Я думаю, що автор спогадів, записуючи їх через багато років після подій, переплутав як рік виборів, так і хід подій.
Тобто ця звістка на сьогодні не має документальних підстав і мусить вважатись легендою.
М.Ж. 29 листопада 2012 р.