1. Погляди Лесі Українки на завдання літератури
Борис Якубський
Леся Українка залишила по собі не тільки вірші, драматичні твори та оповідання, а й кілька статей. Серед них тільки сім написані на літературні теми, і вони дають поважний матеріал для характеристики її літературно-критичних поглядів. Аналіз цих статей повинен до певної міри дати уявлення про той метод, що з нього користувалася Леся Українка. Зрозуміло, не треба сподіватися, що ці статті виявлять якусь методологічну систему: не можна забувати, що маємо справу з статтями не професіонала-критика, а поета, драматурга і белетриста, і що вони писалися «з приводу» чи на замовлення. Проте велика ерудиція авторки цих статей не тільки в царині художньої літератури, але також і в царині літературної критики (з її статей видно, що вона знала не тільки згадуваних у них Тена, Шарпантьє, Леметра, де-Вогюе, Брандеса, а й значно більш істориків літератури і літературних критиків західноєвропейських, також російських) дає їй можливість виробити певні свої критичні принципи. Знаходження принципів, що лягли в основу критичних думок і оцінок Лесі Українки, повинно стати за матеріал для характеристики її як літературного критика.
Можна сказати, що не всі сім статей в однаковій мірі дають змогу встановити ці принципи. Стаття «Утопія в белетристиці», хоч має дослідчий ухил, але всю її проймає критичний дух. «Новые перспективы и старые тени» та «Європейська соціальна драма в кінці XIX століття» є критичні огляди; до певної міри є критичний огляд і «Заметки о новой польской литературе», – до певної міри, бо стаття подає аналіз літературних явищ, що вона їх обіймає, в історично-літературному аспекті, спираючись на соціальне становище тодішньої «нової» Польщі. Суто критичний характер мають статті «Два направления в новой итальянской литературе», «Винниченко», хоч і в них знайдемо деякі загальні міркування (напр., про новороматичний напрям у західноєвропейській літературі та в українській), що кидають світло на широкі літературні погляди Лесі Українки. «Малороссийские писатели на Буковине» є критично-інформаційний нарис, розрахований більше на російського читача.
Треба зауважити, що більшість статей писано російською мовою, бо вони були чи доповіді в київському літературно-артистичному товаристві, які потім друкувалися в російському часописі, чи замовлені від редакції російського журналу «Жизнь». Рукопис статті «Європейська соціальна драма кінця XIX століття» має знаки, які показують, що він був навіть у друкарні, де друкувався журнал «Жизнь», але тому, що журнал тодішня цензура припинила, рукопис повернувся до свого автора і Леся Українка почала перекладати статтю українською мовою, в той самий час дещо в ній виправляючи. Цей епізод дозволяє віднести статтю до 1901 року, коли перестав існувати журнал «Жизнь».
Цікаво відзначити, що сьомий том творів Лесі Українки видання 1925 року, який містив у собі її статті, досі є в продажу, коли томи її драм зникли з полиць книгарень в рік їхнього виходу у світ. Це доводить, що ці статті не мали в читачів успіху. Проте поруч суто естетичних своєю методою статей Євшана, Сріблянського, Ніковського чи грубо-просвітянських Єфремова статті Лесі Українки вигідно відрізняються своїм соціологічним наставленням. Досі тільки єдиний В. Василенко в своїй статті «Мотиви творчості Лесі Українки» [«Критика», 1928 р., ч. VII, VIII] звернув на них свою увагу.
У першу чергу – погляд Лесі Українки на саму літературу. В статті «Утопія в белетристиці» вона питає: «Коли з’явиться щирий мистець і покаже нам «на незмінному грунті» нові, справжні картини, повні художньої правди і нерозлучної з нею краси»? (стор. 84). Нерозлучність правди і краси – це і є те, що повинна завжди дати література. Вже в цих словах бачимо ми розуміння літератури, як корисного соціального (ідеологічного) явища, бо, справді, чого ж більше вимагати від мистецтва, беручи на увагу велику роль його ідейного та емоційного впливу, його «сугестивності», його «заразливості», як правди; що ж до краси, то без неї нема мистецтва. Слово «нерозлучної» криє в собі розуміння неподільної, моністичної присутності правди і краси разом, бо правда без краси не є мистецтво, а краса без правди не виконує тієї соціальної ролі, яку мистецтво повинно виконувати.
Коли «правда» є зміст літературного твору, а «краса» його форма, то треба вважати, що в літературному творі конче повинна бути неподільна єдність змісту і форми, як двох рівноцінних елементів художнього стилю в його правдивому розумінні. Як же розуміє Леся Українка стосунки поміж змістом і формою в явищі мистецтва? Вона правдиво зауважує про лірику Ади Негрі, що «форма и содержание особенно гармонируют в тех стихотворениях, которые носят как бы личный характер» – і ставить це в заслугу італійській поетесі (стор. 98). В другому місці Леся Українка негативно висловлюється про більшість новітніх романів на феміністські теми:
«Когда читаешь эти романы, часто приходит в голову, что их авторы разделили свою работу намеренно на две части, – беллетристическую и публицистическую, – причем очень редко обеим частям уделено особенное внимание, а в большинстве случаев беллетристика играет такую роль, как сахар в микстуре, и достигает такой же цели» (стор. 138).
Тут маємо в істотності розбіжність змісту і форми, бо під «белетристикою» Леся Українка розуміє форму, а під «публіцистикою» – зміст, і що це є власне так, доведе нам дальше ознайомлення з поглядом її на тенденційність у літературних творах. У белетристиці маємо і зміст, і форму, маємо цілісне художнє явище; публіцистика є тільки зміст, і то зміст, позбавлений всякої художності. Перевага єдиного змісту над гармонійним поєднанням змісту і форми зустріла з боку Лесі Українки негативну оцінку. Леся Українка також розуміла потребу органічних взаємовідносин поміж змістом і формою. Кажучи про книжку Анатоля Франса «На білому камені», що її техніка чимало нагадує Платонову, бо вона складається з ряду діалогів, сполучених докупи досить слабо і довільно, вона зауважує:
«Не можна сказати, щоб від цього твір легше читався… все це чимало томить і не раз навіть дратує трудністю вишукування провідної нитки. Але певне ця форма була психологічно конечною для А. Франса» [Підкреслення всюди моє. Підкреслення авторове буде далі зазначатися. – Б. Я.] (стор. 79).
Цілком слушно: певному змістові відповідає тільки певна форма, і коли цієї відповідності нема, то художній твір втрачає свою художню вартість. І тому Леся Українка гостро засудила утопію А. Франса і в своєму засуді влучно виявила причини її невдалості:
«Отак все це «грище думок» зводиться нанівець. З публіцистичного погляду можна б пояснити такий порожній результат класовим становищем автора, що не може одірвати своїх звичок від того ладу, якого вже не поважає, то й тішить себе тим, що, мовляв, і кожен інший лад не кращий. З погляду літературно-психологічного неживий характер цієї утопії пояснюється тим, що почуття автора зосталося незачеплене його темою, а тільки розум озвався довгою вібрацією та й загубивсь у просторі» (стор. 82).
В наведеній оцінці Лесі Українки ось що варто зауваження: вона добре розуміє, що «класове становище автора» є за причину невдалості його твору; розум може – хоч і з великими зусиллями – вийти поза класову оцінку – психіка цього майже ніколи не має змоги зробити, бо психічні риси певної людини надто міцні і глибокі і зміна своєї психіки людині вдається надзвичайно важко. А. Франс розумом усвідомив гнилизну того ладу, що в ньому він живе, але розумового усвідомлення не вистачає для художньої творчості: ідеологія письменника є безпосередній продукт його психіки, і тому утопія А. Франса має «з погляду літературно-психологічного неживий характер».
Найбільше погляд Лесі Українки на літературу, як на «нерозлучні правду і красу», неподільні зміст і форму, позначився в її ставленні до роману Чернишевського «Что делать?» Критику його вона починає з думки: «Зрада художньої правди неминуче відбивається або на долі самого твору, або на чистоті його основної ідеї» (стор. 60). Оскільки «мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання», – чистота «основної ідеї» романа «Что делать?» не підлягає сумніву. Але що цей роман «зрадив свою правду», це відбилося на його долі. «Колись твір цей славлено співами по гуртках передової російської молоді, де тости лунали «за того, кто «Что делать» писал, за героев его, за его идеал», – тепер уже цю строфу перероблено так: «кто что делал, писал…» – до такої міри вже незрозумілим стало тепер в широкій публіці значення цього тосту…» (стор. 60). І причину цього нерозуміння, причину швидкого забуття самого роману Леся Українка вбачає в його нехудожності, в «зраді художньої правди».
«Не можна сказати, щоб у романі «Что делать» не було щиро-белетристичних елементів, але в тім то й сила, що вони стоять зовсім нарізно від елементів ідейних цього твору» (стор. 61). І довівши «навмисну механічність, схематичність подій і характерів, убожество психології, тенденційну матеріальність описів», Леся Українка визнає цей роман за карикатуру, що
«вийшла сама собою, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою при белетристичних ситуаціях, і тим несвідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел» (стор. 65).
Справді, тепер видають «Что делать» для сучасного пролетарського читача, як перший і класичний російський соціальний, соціалістичний роман; але що подумають ці читачі, знайшовши в романі палаци «з чавуну та скла», «паркети з алюмінію», величезні завжди мокрі парасолі, що покривають цілий палац, куди з’їздяться прийдешні люди на літню домівку, – що вони подумають, коли тридцять років тому Леся Українка гостро насміхалася з тієї піонерші практичного соціалізму, «що «нежится в своей постельке» і там же п’є чай наполовину з товстою сметанкою з рук закоханого чоловіка в той час, коли швачки в її «ідеальній» соціалістичній робітні давно вже гнуться над шитвом, заробляючи «справедливу» плату і дивіденд не тільки собі, але й «закройщиці» Вірі Павлівні» (стор. 61).
Будуть глузувати з такого соціалізму. І справедливо Леся Українка так суворо розправилася з Чернишевським, бо що можна пробачити Метерлінкові чи А. Франсові, рафінованим естетикам і скептикам, того не можна пробачити соціалістові [В одному з листів до матері Л. Українка пише: «Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко… і є помилки в оцінці деяких рис його епохи, але що про нього самого, яко белетриста, то я-таки так думаю – рідко хто з белетристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як цей самозванець в белетристиці, і я цього не можу сховати (лист від 26-III, 1909 р.)].
Отже з усього наведеного треба зробити висновок, що Леся Українка цілком виразно заперечувала публіцистичність у художньому творі. Вона казала це наприкінці 1890-х років, бо стаття «Утопія в белетристиці» стосується до цього часу, і тільки надрукована була 1906 року (тому і містимо її, як першу статтю Лесі Українки на літературні теми). Порівняймо те, що вона казала про публіцистичність у художній літературі, з тим, що писав через десять років про де саме критик-марксист Вацлав Воровський.
«Оба они (Чехов и Куприн) аполитики (підкр. автора), политические интересы и политические симпатии у них имеются… но они не вносят их в своё творчество, а, главное, не подчиняют им своих чисто эстетических задач… Благодаря этому, произведения их свободны от элементов публицистики – они чисто художественны… В то время, как художники-публицисты проявляют свои публицистические симпатии уже в самом выборе (підкр. автора) материала, который они к тому же освещают и трактуют сообразно своим убеждениям, Куприн берет всегда из действительности живым тот материал, который поражает его художественное воображение (підкр. автора), и, обрабатывая его сообразно своей авторской индивидуальности, тем самым привносит в него определенную окраску и оценку» [П. Орловский (В. Воровский) – «Из истории новейшего романа». Сборник «Из истории русской литературы». Изд. «Звено». М. 1910, стор. 25].
Художньо-літературна діяльність іноді буває публіцистична, як ми вже це бачили, іноді буває тенденційна. Публіцистичність – ми знаємо – шкодить художньо-літературній діяльності. Що ж можна з цього приводу сказати про тенденційність? Подивімось раніше, що каже Леся Українка про тенденцію в літературних творах. «Типичность Ады Негри и д’Аннунцио заключается, главным образом, в их тенденциозности; а что беспринципность д’Аннунцио нисколько не исключает тенденциозности, это легко доказать на его произведениях» (стор. 90-91). Далі Леся Українка каже, що Данте є в своїй «Божественній комедії» тенденційний, і доводить це своє твердження, що «нежный певец Лауры» Петрарка «был в свое время самым тенденциозным поэтом, превосходившим даже Данте резкостью тона в саркастических обличительных сонетах, направленных против тирании развращенного папского двора в Авиньоне», що Тассо, Леопарді, д’Азеліо, Сільвіо Пелліко, де-Амічіс, Кардуччі – всі вони були тенденційні поети.
Як ставиться Леся Українка до тенденційності в літературній творчості? Цілком позитивно, але тільки до тієї тенденційності, що йде шляхом протесту проти гніту і неволі. Це легко побачити, зваживши те, як вона ставиться до тенденційності Ади Негрі, «поэта четвертого сословия» (пролетаріату), Кардуччі («республиканца») і до тенденційності д’Аннунціо («поэта аристократии»). Але врешті це не важно, бо заперечувати тенденційність літератури можуть тільки прихильники «мистецтва для мистецтва», та й то буде тенденція позбавити твір мистецтва його сили емоційної, сугестивної, заразливої, пропагаторської, агітаційної, бо ж художня література – найприступніше з мистецтв, найвиразніше через велику приступність для розуміння і глибоку, тонку виразність його матеріалу – людського слова, – є найбільше і найкраще знаряддя впливу людини на людину.
Художні образи мистецького слова міцно впливають на почуття, на розум, на волю людини. Що Леся Українка все це добре розуміла, доводить не тільки її власна художня творчість, а й оця її думка з статті «Утопія в белетристиці». Критикуючи гостро утопію В. Морріса «Звістки нізвідки», вона пише:
«Нам сумно серед того безхмарного щастя, бо наша уява страждає від довгої плетениці картин без тінів, перспективи і півтонів, подібної до безконечних смуг єгипетських барельєфів. Ми тямимо, що це не життя, а повільне вмирання від щастя, від безцільного непотрібного добробуту… Нема боротьби, цієї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю» (стор. 70).
І далі безпосередньо про мистецтво, що в утопії В. Морріса зійшло на забавку: «Чим же іншим має бути мистецтво там, де нема ні боротьби, ні контрастів, ні глибокого страждання?» (стор. 71). Отже для Лесі Українки нема ні життя, ні мистецтва без боротьби; тільки боротьба дає трагедію глибокого страждання, а трагедія дає глибінь і зміст життю. Відкиньмо те, що повинна була суб’єктивно вкласти в розуміння боротьби Леся Українка. Хто знає її життя і творчість, сповнені стражданням особистим і суспільним, той не здивується наведеним вище її словам. Треба ще й те взяти на увагу, що про трагедію, про контрасти, про страждання йде мова, коли справа стосується безглуздих утопій «безхмарного щастя», що в ньому живуть «манекени для приміряння гарної одежі, автомати для справляння потрібних громаді робот та добірних забавок» (стор. 71).
Протягом усієї своєї статті Леся Українка провадить боротьбу за життя, як за боротьбу, з огидою плямує і відкидає всі спроби авторів більш чи менш вдалих чи невдалих утопій змалювати майбутнє людське життя без боротьби. Відповідь на ці всі спроби вона дала в останніх рядках своєї статті про утопію: «…Кому ні гаряче, ні зимно від думки про можливість інших, справедливіших або тяжчих форм життя людськості, той краще б не брався до пера… Але хто здатний почувати щастя й горе, боротьбу й перемоги «дальнього свого»… той нехай би не ховав світача свого під накриття, а постановив його на високому місці просвічувати шляхи в прийдешнє… Вкупі з митцями будемо ми прагнути й боятись, любити й ненавидіти, будемо жити не тільки в минулому й теперішньому, але й в прийдешньому, але й у вічності, наскільки може сягнути в неї ваша фантазія. Хто відкриває прийдешність нашому почуттю, той поширює межі вічності нашій душі» (стор. 85-86).
Ці слова могла промовити тільки справжня людина XX сторіччя, сповненого великої могутньої боротьби за волю всіх людей. Лесі Українці доля не дала змоги взяти участь у цій боротьбі, але можна бути певним, що вона, з її глибокою пристрастю до боротьби, з ясним зором у майбутність, зрозуміла б усю «правду» і «красу» нашої великої революції.