2. Леся Українка і марксистське літературознавство

Борис Якубський

Кілька слів про марксизм у літературознавстві взагалі і зокрема про марксизм у статтях на літературні теми Лесі Українки. Зараз можна визнати, що літературознавчий марксизм будує під собою міцний грунт. За роки революції він далеко пішов уперед, чимало поглибшав і послідовно переможним кроком займає одну за одною ідеалістичні різних гатунків позиції. Наприкінці минулого [19] і на початку сучасного [20] сторіч, у роки, коли писала Леся Українка, марксизм у літературознавстві тільки-но робив свої перші кроки. Леся Українка друкувала більшість своїх літературних статей в у марксистському російському журналі «Жизнь». Правда, це ще нічого не доводить, бо той часопис друкував у своєму художньому відділі і твори російських декадентів, незмірно далеких од найменшого марксизму. Але не можна вимагати від літературного критика того часу такого марксизму, якого вимагаємо від сучасного критика. Кожна доба має свої вимоги, і треба оцінювати критика в історичній перспективі, міряючи його роботу міркою того рівня стану літературної критики, який був у той час, коли той писав.

Леся Українка, мабуть, не належала ні до партії українських соціал-демократів і ні до якоїсь іншої партії (в кожному разі ті, хто бажав мати її за партійку, досі цього факту не довели, а коли й доведуть, то цей факт має значення для біографії письменниці і нічого не додасть до розуміння її літературної творчості), але в її літературних статтях є зародки коли не марксизму, то соціологічного аналізу літературних явищ.

Наприклад, Леся Українка слушно дивиться на біографію письменника. Вона каже, що особиста характеристика Ади Негрі і д’Аннунціо має другорядне, так би мовити, підпорядковане значення, і тому її обмежено кількома рисами, потрібними для з’ясування причин, чому власне цим двом особам суджено було стати виразниками крайніх ідей свого часу (стор. 85). В наш час, коли з одного боку М. Драй-Хмара пояснює творчість Лесі Українки її життям [М. Драй-Хмара. Леся Українка. Життя й творчість. ДВУ. К. 1926.] і з другого боку російський вульгаризатор марксизму в літературознавстві В. Переверзєв заперечує і найменше допоміжне значення дослідження біографії письменника для кращого зрозуміння його творчості, – в цей час правдива думка про місце біографії в літературному аналізі, що її висловила тридцять років тому Леся Українка, бринить гостро-сучасно.

Але є й поважніші моменти, що доводять наближення Лесі Українки в її статтях до соціологічного аналізу. Вона ще в першій своїй статті про утопію в белетристиці в кількох місцях виявляє інтерес до зв’язку літературних фактів з соціальними явищами. Напочатку вона висловлює сумнів, «чи воно ж тепер пора гаяти час на утопії, коли життя вимагає будування позитивних, не утопічних ідеалів, та не так ідеалів, як реальних форм їх здійснення» (стор. 34). Цими словами Леся Українка прозоро натякає на чергову потребу вироблення позитивних, реальних засобів для якомога скорішого зростання української культури, скупчення сил для боротьби за політичну волю. Але поважну причину для обрання такої теми вона вбачає в тому, що «між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціалізму єсть якийсь кревний зв’язок» (стор. 35) і тим самим удруге і значно виразніше натякає на те, що читачів, як і саму її, повинні цікавити в цій статті ті утопії, як проекція в майбутній соціалізм.

І ще кілька разів звертається Леся Українка до паралелі: утопія – соціалізм. Обережно висловлює вона думку, через що всі утопісти XIX сторіччя заводять «прийдешню людськість у глухий кут», страшний своєю безнадійністю:

«Це походило, здається нам, найбільше з того, що соціалістичний ідеал, покладений в основу більшини таких творів, здавався самим авторам таким далеким, ледве досяжним, що вони самі здатні були вважати його за остатній ідеал людської думки, за крайню межу еволюції людської громади» (стор. 72).

І читач повинен зрозуміти, що авторові статті соціалістичний ідеал не здається вже таким далеким і що автор радить читачеві дивитися на майбутність оптимістичніше, ніж дивляться автори утопій. Ще прозоріш, ще ясніше сказано трохи далі, що «ідеал соціалістичний профануються пліткою, чисто-буржуазною тенденцією комфорту»… і підкреслено, що автор статті не може згодитись з А. Франсом, ніби у всіх цих утопіях відбився «щирий песимізм душ» їхніх авторів, опанованих «світовою тугою»: «нам чується в них просто старече гдирання підупалої групи і бажання залякати читачів вигаданим страхіттям соціалізму» (стор. 74). Після тільки що наведених слів не можна дивуватися, чому статтю, написану наприкінці XIX сторіччя, довелося друкувати тільки після революції, 1906 року. Царська цензура не дозволила б поміж рядків ніби наукового літературного огляду просувати думки про «старече гдирання», та ще й «підупалої групи», і розкривати читачам, що соціалізм не такий страшний, як це дехто каже. Під час революції царська влада відразу розгубилася і деякий час цензура не існувала. Очевидно, редактор «Нової громади» Б. Грінченко попрохав у Лесі Українки йому раніш відому давно написану статтю і надрукував її в своему часописі ще тоді, коли цензура не вступила знову в свої «права».

«Утопія в белетристиці» є огляд літератури на утопічну тему, але в ній найінтересніші ті думки Лесі Українки, що дають можливість усвідомити світогляд цієї справжньої людини двадцятого віку, людини, яка вважала боротьбу за найбільшу радість, за найвище щастя, і навіть страждання, що неминуче супроводять усяку боротьбу, сприймала, як щось конче потрібне та у великій мірі живодайне. Історичний розгляд утопій сам собою зараз цікавий тільки тому, що доба великої революції відкрила необмежні обрії розвитку цілком нової культури, змогу утворити зовсім нову людину, яка ні в чому не буде подібна до міщанина дореволюційної доби. На черзі стоять у царині художньої літератури нові утопічні твори, зовсім неподібні до старих, що їх досліджувала в своїй статті Леся Українка: вони будуть побудовані не на «грищі думок», а на обгрунтованому науково матеріалі.

Для встановлення критичних поглядів Лесі Українки дає найбільше матеріалу стаття «Два направления в новейшей итальянской литературе». В ній ми знаходимо той зародок соціологічного вивчення художнього твору, що про нього ми казали напочатку. Для характеристики двох напрямів новітньої італійської літератури, що з’явилися наприкінці XIX сторіччя, вона обрала двох письменників – Аду Негрі і Габріеля д’Аннунціо, поетесу пролетаріату («четвертого сословия», як тоді взивали робітничий клас) і письменника аристократії. Оскільки вони належать в своїй творчості до одної доби, то Леся Українка на початку статті дає загальний стислий нарис попередньої італійської літератури і зупиняється на Кардуччі, як письменникові, що був за вчителя і Негрі і д’Аннунціо. Ці два письменники пішли далі протилежними шляхами, і це перш за все пояснюється в статті їхнім протилежним походженням.

Для нас цікаво, як планує аналіз творчості цих двох письменників Леся Українка. Стаття її складаються з трьох частин, і в кожній з них є мова про обох письменників; таким чином сам аналіз так само має три свої етапи. В першому маємо розгляд літературних впливів, що позначалися на творчості кожного з письменників. Коли Леся Українка і в своїх критичних статтях приділяє увагу літературним впливам, вона добре розуміє, що впливи мають форму не простого наслідування, а певної трансформації наслідуваного і що ця трансформація є явище не чисто літературне, а також і соціальне:

«…в польской литературе был великий образец для молодых реалистов, а именно «Пан Тадеуш» Мицкевича; оставалось только реалистический способ описания, примененный гениальным поэтом к мелкодворянской среде, употребить при изображении крестьянской среды» (стор. 180).

Це дуже влучне і цінне зауваження: воно доводить, що Леся Українка розуміла явище певного літературного стилю не як щось незмінне, консервоване: стиль є рухоме явище, і реалістичний стиль не є щось єдине: реалізм дворянської літератури і реалізм літератури селянської це явища одмінні одно від одного. В цій самій статті Лесі Українки про польську літературу, що ми з неї взяли думку про реалізм, є ще одна цікава думка. Леся Українка дотепно і глибоко відзначає, що наслідувати можна тільки спорідненим зразкам, і тоді це наслідування має і незалежне значення, бо воно визначає індивідуальність того, хто наслідує (стор. 194). Визнаючи творчість Кардуччі за об’єкт наслідування з боку А. Негрі і д’Аннунціо, треба пояснити, чому такі протилежні письменники мають одного об’єкта для свого наслідування. Згадавши раніше, що Кардуччі є поет-республіканець, але з новітнім демократизмом слабкого характеру, і що цей самий Кардуччі еволюціонував од демократизму до академіка-лауреата, Леся Українка виводить Аду Негрі від Кардуччі-демократа і д’Аннунціо – від Кардуччі-академіка. Кажучи, що А. Негрі часто беруть за народну поетесу, вона відрізняє два розуміння народного поета:

«Того, кто воспевает жизнь и выражает стремление этих классов» [рабочих классов; Леся Українка не приймає широкої назви «народу» і замінює її назвою «класи». – Б. Я.] і «того, кто усвоил не только идеи, но и самую форму народной поэзии» (стор. 93).

В цьому зауваженні важливо ще й те, що Леся Українка розуміє потребу засвоювати і форму народну для того, аби вважатися за «народного» поета. Поезія А. Негрі в своїх ідеях «народна», цебто робітнича, але формою далека від робітників. І Леся Українка не обминула ролі впливу соціального оточення, як причини відсутності «народної» форми в творах Негрі.

«Отчуждение Ады Негри от народной поэтической формы объясняется, быть может, тем, что ее родина – северная Ломбардия – принадлежит к наиболее промышленным округам Италии, где фабрично-заводская культура уже захватила народные массы и заставила их позабыть прежнюю народную поэзию, новых же поэтических форм эти рабочие массы не создали, поэтому Аде Негри пришлось пользоваться теми формами, которые созданы поэтами других времен, других классов и традиций. II вот она описывает пожар в шахте александрийским стихом, смерть бедной народной учительницы – дантовскими терцинами, ночлег падшей женщины с ребенком в тюрьме – изящным сонетом» (стор. 94).

Коли Леся Українка переходить до впливів, що має на собі творчість д’Аннунціо, вона знов-таки висловлює цілком здоровий погляд на літературне запозичення, коли вважає, що письменник не повинний ховатися з своїми запозиченнями, бо має право користуватися з того матеріалу, який відповідає напрямові його хисту і розуму (стор. 95).

Другий етап аналізу творчості А. Негрі і д’Аннунціо дає розуміння про теми і мотиви обох письменників. Цей аналіз виявляв добру обізнаність Лесі Українки в царині поезії, її здібність до тонких спостережень психології поетичної творчості. Вона зауважує, що А. Негрі є поетеса не так описів, як настроїв. Пейзажі їй найменше вдаються і взагалі в її творчості більше музики, ніж малярства. Синтез у неї значно превалює над аналізом:

«она не подыскивает фактов для иллюстрации своих идей, – напротив, поразившие ее факты возбуждают внезапно ее мысль и чувство. Она не гоняется за новыми ощущениями, каждому налетевшему чувству она отдается со страстью, беззаветно» (стор. 99).

Спостереження Лесі Українки над темами і мотивами творчості д’Аннунціо надзвичайно глибокі, багато дають для зрозуміння естетичного світогляду самої авторки статті. Гостро картаючи творчість д’Аннунціо за її «картины дикой, извращенной страсти, апофеоз адюльтера, культ новой Венеры, холодной и равнодушно-жестокой», Леся Українка, як на одмінність від Негрі, вказує на пейзажі д’Аннунціо. «Д’Аннунцио – лучший пейзажист не только в итальянской литературе… но и вообще в современной европейской литературе. По тонкости рисунка, по разнообразию настроений, по искусству в выборе он иногда превосходит даже Гонкуров, этих виртуозов пейзажа в литературе» (стор. 103). Але об’єктивність примушує Лесю Українку відзначити в прекрасних пейзажах д’Аннунціо «гниль и разрушение», «отвратительные и ужасные картины».

Леся Українка спостерегла надто важливу одмінність у творчості А. Негрі і д’Аннунціо щодо синтезу й аналізу. Коли в творах письменниці пролетаріату синтез, як вже було вказано, превалює над антитезою, то в творах письменника аристократії, в д’Аннунціо, є тільки аналіз, тонкий і нещадний, не дивлячись на його пристрасть до широких узагальнень і філософічних збудувань.

«В противоположность Аде Негри, он поэт оттенков и сложных, едва уловимых настроений. Цельности и непосредственности у него нет, никакая страсть, никакой порыв, как бы сильно ни захватили его, не в состоянии заставить его отрешиться от анализа» (стор. 103).

Леся Українка констатувала цю рису, як одмінну в обох письменників, але пояснення їй не дала, причини для неї не вказала. А причина дуже грунтовна і характерна. Здібність до синтезу властива письменникові здорового соціального класу, бо синтез це і є знаходження причини багатьох дрібних, через аналіз знайдених, життєвих і психологічних явищ. Письменник занепадного, хворого класу, як д’Аннунціо, губиться поміж численних дрібних явищ і через короткозорість, властиву його соціальному станові, не вміє їх з’єднати в щось єдине, велике, синтетичне.

Треба додати до цього ще зауваження, що Ада Негрі була здібна тільки до синтезу і не мала змоги зробити попередній аналіз тому, що й вона не є представник-письменник цілком здорового, життєздатного класу: вона все ж таки є член дрібної буржуазії, що на спаді XIX сторіччя, в умовах панування промислового капіталу, перебуває у розгубленому стані верстви, яка хиталася тоді перед вибором шляхів чи до великої буржуазії, чи до пролетаріату. Отже треба взяти під сумнів однесення Ади Негрі до пролетарських письменників, як то зробила Леся Українка. Вона ж сама вказувала на вишуканість форми творчості А. Негрі і на відсутність своєї пролетарської форми в літературі робітничого класу. Мабуть, цей клас і не мав у той час своєї літератури, бо політичний стан тодішньої Італії не давав змоги народитися такій літературі.

В статті «Два направления в новейшей итальянской литературе» є цікава для дослідника творчості самої Лесі Українки думка про Ібсена. Леся Українка каже, що д’Аннунціо де в чому нагадує «північного велетня», а саме в тому, що «как психолог, он является очень сознательным, с большим критическим чутьем, и символическая форма не мешает вполне реальному изображению поступков и чувств» (стор. 103). Далі буде йти мова про той літературний стиль, що його вважає Леся Українка за найкращий, себто за найбільш властивий добі, коли творила сама письменниця; зараз занотуємо тільки її думки про можливе поєднання символізму з реалізмом і про форми цього поєднання (символічна форма і реальний зміст).

Третій і останній етап в аналізі творчості двох італійських письменників є найцікавіший. В ньому Леся Українка має дослідити, як «два такие противоположные темперамента – Ада Негри и д’Аннунцио – реагируют на окружающую их среду и на общие, воспитавшие их обоих условия» (стор. 103). Після аналізу літературних впливів, які відбилися на двох італійських письменниках, після характеристики їхньої творчості з погляду їхніх темпераментів, для повного зрозуміння творчості цих письменників Леся Українка коротко змальовує соціально-політичне оточення, що породило та обумовило собою їхню творчість, і далі на цьому тлі подає її оцінку.

Ця частина статті «Два направления в новейшей итальянской литературе» – те найкраще, що читач знайде серед критичних оцінок Лесі Українки. Відзначивши déchirement (розрух), в якому тоді перебувало італійське суспільство, і підкресливши, що ставлення до оточення цього було в обох письменників однакове: гострий засуд ладу, що існував, – письменниця далі дає досконалий аналіз соціальної суті творчості д’Аннунціо. Вона знайшла в д’Аннунціо тенденцію для зображення аномалій тодішнього італійського суспільства обирати героїв переважно з буржуазії і пролетаріату, значно менше і поблажливіш торкатися аристократії. «Симпатии его к аристократии… очень естественны и понятны: по характеру, воспитанию и происхождению он всецело принадлежит этому классу» (стор. 105). Після аналізу світогляду і напрямку д’Аннунціо Леся Українка робить висновок, що він має повне право назвати себе сином свого віку, бо в його психології пізнає себе звиродніла людина всіх культурних націй того часу, людина, що глибоко страждає від цього виродження.

Аналізуючи «соціологічний еквівалент» поезії А. Негрі, Леся Українка суворо і сумлінно викриває в цій поезії її компромісові мотиви, але все ж таки наприкінці заперечує тим критикам, що вважають, ніби напрямок творчості А. Негрі невиразний і подібний до загального гуманізму Діккенса. Застосовуючи творчість д’Аннунціо до «декадентської», вона не може зарахувати А. Негрі ні в одну з тодішніх літературних шкіл.

Коли мати на увазі, що Леся Українка називала все ж таки А. Негрі письменником «четвертого сословия», цебто пролетаріату, останні її слова про італійську поетесу набувають чималого значення: «она вестница новой зари возрождения, она предтеча нового великого подъема – «di novo Risorgimento» («нового відродження»), говоря ее родным языком». Зараз ми живемо в цю добу нового відродження, в добу перемоги пролетарського класу і буйного розвитку його літератури. І слова Лесі Українки про А. Негрі, як «предтечу нового великого подъема» дозволяють думати, що вона не тільки вірувала в цей «подъем», а і прагнула його якнайскорішого здійснення, нетерпляче його чекала.

Не так для характеристики А. Негрі, як до характеристики самої Лесі Українки наведемо такі рядки: «Что касается конечного идеала Ады Негри, то он очень ясен, если же она не входит в подробности его, то это, по всей вероятности, потому, что художественное чувство не позволяет ей излагать политико-экономических схем в беллетристической форме» (тут Леся Українка вживає слово «беллетристической» не в звичайному його розумінні, як прозових художніх творів, а в первісному, як взагалі belle lettre, красна література, цебто художня проза і вірші). «Правда, Ада Негри не принадлежит к числу счастливых натур, способных успокоиться на полпути к высшей правде» (стор. 125-126).

Обидві думки цих рядків треба застосувати до Лесі Українки, їй так само художнє почуття не дозволяло вкладати політично-економічні схеми в її твори, і вона не належить до тих «щасливих» натур, що згодні заспокоїтися на півдорозі до вищої правди.

Але й стаття про італійську літературу зараз викликає певні зауваження. Хоч авторка статті й каже, що д’Аннунціо вславився «беспринципностью, возведенной в принцип», що в його творчості є «картины дикой, извращенной страсти» і що йому подобаються «гниль и разрушение», що йому властиві «симпатии к аристократии», таки ж вона не змогла зрозуміти, що й найкраща форма письменникових творів ніколи не викупає їхнього реакційного змісту. Вона знаходить в д’Аннунціо «идеальные или мистические мотиви» і не засуджує їх, а ставить йому в заслугу те, що «он никогда не дает теме овладеть над собой». В цих думках виразно почувається, що Леся Українка ще не могла цілком зректися поділу оцінки літературної творчості на окремий аналіз змісту й форми. Єдине можна сказати на виправдання цієї статті, що її писано наприкінці XIX ст., тоді, коли власне д’Аннунціо, як автор «Морських од», драм «Корабель» і «Коррадо Брандо», перевертався з письменника естета та амораліста й еротика, на трибуна італійського імперіалізму, що простягав свої руки на африканські колонії та на Адріатичне море і ще тоді не був апостолом фашизму.