1. Національно-буржуазні попутники пролетаріату

Борис Якубський

Драматична поема Лесі Українки «Оргія» займає в творчості письменниці високе місце. Глибокий драматизм її сюжету, її тема великої соціальної ваги роблять з «Оргії» видатне художнє явище. Як для значної більшості своїх драматичних творів, Леся Українка обрала для виразу своїх думок про українське життя неукраїнське тематичне тло. Дія «Оргії» діється в Корінфі, одному з грецьких міст у добу перебування Еллади під римським пануванням. Соціальну колізію втілено в національну форму. Подолана Еллада є Україна, її гнобитель і тому ворог – царська Росія. Російська культура молодша від української. Та література, що її російські реакційні вчені вважали за «южно-русскую», була українська література. Робота Київської академії мала для української культури велике значення. Українця Феофана Прокоповича було взято з тієї академії до Москви, аби там запровадити літературне життя. І пізніше ввесь час багато видатних українських культурних сил було перетягнено до Росії. Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Марко Вовчок, Куліш, Стороженко писали російською мовою, даючи тим данину панівній державі. В добу Лесі Українки українець Короленко став російським письменником; Винниченко не один з своїх творів писав російською мовою, і досі деякі з російських істориків літератури відносять його до російських белетристів початку XX сторіччя. Що ж говорити, коли і Шевченко попав до історії російської літератури, і ніхто інший впровадив його туди, як українка С. Русова [Див. «Историю русской литературы». Изд. «Мир», т. II, М. 1911, стор. 362-373].

У той час на українську літературу пересічні росіяни дивилися як на «мужицьку». Її читали ліберальні поміщики і захоплювалися, як-то так мужики вміють писати. Але царсько-жандармський уряд знав ціну цій «мужицькій літературі» і жорстоко її переслідував, як прояв революційного «сепаратизму».

Великий успіх мав і український театр серед російського суспільства. Навіть сам цар Олександр III прийшов на це диво подивитися. Реакційний власник газети «Новое время» Суворін носився з українським театром, як з писаною торбою. Але в тому театрі подобалися тільки кохання, горілка та гопак. Швидко і український театр зазнав заборони й переслідувань.

Леся Українка в своїй драматичній поемі «Оргія» відбила таке ставлення до українського мистецтва і взагалі до української культури. Вона звузила соціальний діапазон своєї творчості в «Оргії» до національної проблеми. На той час ця проблема була вельми актуальна і вимагала всебічного свого освітлення.

Ставлення Лесі Українки до національного питання досі мало з’ясоване, хоч існують дві книги про її життя та творчість – А. Музички і М. Драй-Хмари. Тільки один В. Василенко в своїй статті «Мотиви творчості Лесі Українки» [«Критика», 1928, VIII, стор. 80-83] більш-менш детально поставив те питання і правдиво його розв’язав. «І походження, і оточення, і вся соціально-психологічна атмосфера, і громадсько-літературні традиції, і людські впливи на Лесю Українку – все це найнерозривніше мусіло зв’язувати Лесю Українку з національним українським рухом; і все це свідчить, вкупі з мотивами її творчості та її життям, що вона була дитиною цього руху».

Леся Українка жила й писала в ті роки, коли українська дрібна буржуазія, її репрезентант – українська інтелігенція, в очікуванні швидкої російської революції прагнула до утворення самостійної української буржуазно-демократичної республіки і тим самим «ставила себе об’єктивно і суб’єктивно на становище національно-революційного буржуазного попутника пролетаріату на певнім етапі його руху». Творчість Лесі Українки цілком відбивала ці прагнення, і тому націоналізм Лесі Українки на той час був явище вельми прогресивне. У високохудожніх і емоційно сильних образах він подавав критику того соціально-економічного і політичного ладу, що існував у російській державі, «тюрмі народів».

Як гостро відчувала Леся Українка пригніченість свого народу, показує уривок з її листа до брата Михайла.

«Ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани, як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю [листа писано з Відня 1891 р. – Б. Я.]. Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене «образна» думка – отже не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо недолі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може вільніші, ніж у сих людей, тим то мені так гірко і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то певне мене ще гостріше дійматиме і страчу я остатній спокій, який там у мене ще був; та дарма, – я о тім не журюся! Не про спокій треба нам тепер дбати».

З цього листа видно, яка гаряча любов була в Лесі Українки до рідного краю. Тоді стає і зрозуміло, що вона в творах своїх за грецькими чи єврейськими, чи якимись іншими народами завжди бачила рідний та милий їй народ український. Не до Росії, не до російського народу стосувалася її гостра, пекуча зненависть, вона в її творах спрямована була проти царського режиму. Леся Українка в своїх поглядах була інтернаціоналістка, але найболючіше відчувала «тяжку, гарячу, гірку тугу» в думках про свій поневолений народ, бо на власні очі бачила, до яких жахливих форм знущання, презирства, насильства, поневолення дійшло в ставленні до України російське «самодержавство».