4. Леся Українка про західноєвропейську літературу
Борис Якубський
Дві статті про західноєвропейську літературу наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя – «Новые перспективы и старые тени», про «нову жінку» в тій літературі, та «Європейська соціальна драма кінця XIX століття», як було вже вказано, є літературні огляди. Перша з них може бути цікава, як свідоцтво ставлення Лесі Українки до на той час актуальної в західноєвропейській літературі проблеми звільнення жінки, проблеми «фемінізму». Ми можемо обминути цю статтю, оскільки нас цікавлять тільки літературні погляди Лесі Українки. З цього боку друга стаття нам дещо дає. Маємо в ній знову думку про натуралізм, як цілковиту протилежність неоромантизмові. Леся Українка гостро критикує стару соціальну виявничу («обличительную») драму і вбачає рештки її в драмах Ібсена:
«Ибсен не столько излагает, исследует причины или решает дилеммы, сколько обличает, и драмы его… все-таки принадлежат к старому типу: личная драма преобладает над общественной, и герои слишком доминируют над толпой, которая служит им как бы пьедесталом» (стор. 214).
Трохи далі Леся Українка висловлює слушну думку, що роман і повість 1870-х і 80-х років ішли поруч з науковою психологією і соціологією, заявляючи претензії на чисто наукову точність у даних і логічність у висновках, а драма залишалася при рутинних засобах умовності. Тоді роман і повість обернулися на ряд документів, що ілюстрували боротьбу за існування в її біологічному та особливо соціологічному розумінні, але маніра, яку виробила «експериментальна» белетристика, зовсім не годилася для драми, бо драма вимагала великого накопичення матеріалу і копіткого оброблення деталей. І тут Леся Українка закидає натуралізмові, що
«из всех «человеческих документов» натуральной школы оказалось также невозможным создать драму, как невозможно было бы путем вырезки и наклейки составить из фотографических снимков картину. Истинный драматург может пользоваться этими документами только так, как истинный художник фотографиями, – он может справляться с ними, чтобы помочь своей памяти, но не подчиняться им» (стор. 215).
І цілком правдиво, бо ж художня творчість ніколи не може стати фотографією, вона не фотографує, не копіює дійсність, а перетворює її в художні образи, типізує її і через те дає читачеві сконденсовану дійсність; у цьому й є завдання кожного твору мистецтва, це й надає мистецтву великої агітаційної сили.
В статті «Європейська соціальна драма» Леся Українка вдруге вказує на Гауптмана, як на справжнього неоромантика, знов, як і в статті про Винниченка, обирає Гауптманову драму «Ткачі» для зразка неоромантичної драми і знов для протиставлення неоромантизмові піддає критиці романтизм і натуралізм.
«В драме «Ткачи» сказывается веяние новоромантизма с его стремлением к освобождению личности». Маємо тезу, що її треба довести, і доводить її Леся Українка через заперечення романтизму і натуралізму: «Старый романтизм стремился освободить личность, – но только героическую, – от толпы». Старий романтизм протиставлений неоромантизмові, бо останній не знає героїв, бо для нього кожна людина – «герой сам для себе» (стаття про Винниченка).
«Натурализм считал (личность) безнадежно подчиненной толпе, которая управляется законом необходимости и теми, кто лучше всего умеет извлекать себе пользу из этого закона, т. е. опять-таки толпой в виде буржуазии».
Леся Українка зв’язує натуралізм з класом буржуазії, і тоді стає зрозуміло, що до цього класу вона ставиться так само, як і до його літературного напрямку, цебто цілком негативно. Леся Українка помилялася, неоромантизм не став тим напрямком, що його взяла література наступного після буржуазії класу – пролетарська література; все ж таки залишається факт, що Леся Українка, по-перше, розуміла конечний зв’язок літератури з її класом, по-друге ненавиділа буржуазний клас, як міщанську юрбу, а також літературний напрямок її. Леся Українка мала тільки одну зброю для боротьби з цим класом – своє літературне перо, але цю зброю вона використала для боротьби з тією ділянкою буржуазної культури, що була найближча до неї, з усією силою.
Після заперечення романтизму і натуралізму Леся Українка трохи іншими словами, ніж у статті про Винниченка, характеризує неоромантизм: він намагається звільнити особу в самому натовпі, поширити її права, дати їй можливість знайти до себе подібних чи, коли вона виняткова і до того ж активна, дати їй нагоду підвищити до свого рівня других, а не знижуватися до їхнього рівня, не бути в альтернативі вічної моральної самотності чи моральної касарні. І далі на прикладі тих самих Гауптманових «Ткачів» Леся Українка подає розуміння особи в неоромантиків:
«личность, какова бы она ни была и какую скромную роль ни играла, не стоит уже в новейшей общественной драме на степени аксессуара, бутафорской принадлежности [пригадаймо той самий вираз із статті про Винниченка для характеристики ролі особи в романтиків. – Б.Я.] или декоративного эффекта; как бы ни была она связана окружающими условиями и зависима от других личностей, она все же наделена своим личным характером и имеет интерес сама по себе; ей не надо ни ходуль, ни магниева света, чтобы быть заметной; таким образом уничтожается толпа, как стихия, и на место ее становится общество, т. е. союз самостоятельных личностей. С этого момента начинается общественная [всі три підкреслення авторові] драма в полном смысле этого слова» (стор. 217).
Але не могла вона розуміти соціальні явища діалектично і дивитися на клас, як на щось рухоме. Сама вона належала до буржуазного класу пізнішої стадії його розвитку.
Зовсім виразно висловила свої думки про різні літературні напрямки Леся Українка в одному з листів до матері, від 27 січня 1903 р. Полемізуючи в тому листі з Єфремовим, вона пише:
«Символизм, или декадентство» не можна казати, бо то не все одно. Ібсен і Бьєрнстьєрн, наприклад, символісти, але не (підкр. авт.) декаденти, а наприклад Мопассан і Чехов по настрою і філософії декаденти, але не (підкр. авт.) символісти… Символізм і декадентство де в чому случайно (підкр. авт.) зійшлись. Зрештою в чистому виді символізм – логічна неможливість… Форма символістична прийшла з півночі, з Норвегії… Декадентами називали себе люди не для «презрения к критике» (вислів Єфремова. – Б. Я.), а всерйоз, власне через «теорію регреса», бо справді були переконані декаденти: вони вважали, що світ неминуче (підкр. авт.) йде на «вырождение» і що мудрий той, хто не змагається з неминучим, а утилізує його хоч для поезії»…
Про натуралізм Леся Українка висловлюються так:
«Хто сказав Єфремову, що натуралізм був індиферентним «к вопросам общественно политической жизни»? A Germinal, Assommoir, Débacle, Paris, Rome etc? Мораль у натуралістів – була: Мораль позитивізма. – Золя кається «в отрицании идеала» (підкр. авт.), а не в індиферентизмі і не в безпринципності (можна мати принципи, так звані «правила», і не мати ідеала) – принцип же був: шукати фактичної (підкр. авт.) правди і на ній все будувати».
Думки цього листа Лесі Українки багато прояснюють її погляди на декадентство, символізм і натуралізм.
Ми вже в одному місці вказали, що Леся Українка розуміла літературні стилі, як явище рухоме, а не незмінне. В тому самому листі вона і це своє розуміння прояснює та уточнює:
«Де він (Єфремов) бачив «планомерность» в «чередовании направлений». – Хіба люди ставили собі планом: оце у нас романтизм, а потім буде натуралізм, а потім новоромантизм і таке інше es kam ja von selbst! Реалізм і романтизм єднаються в лиці автора на тисячі прикладів у всіх (підкр. авт.) літературах, і це зовсім законне єднання. Навіть Золя винуватять в романтизмі, так що вже! А Віктор Гюго хіба не реаліст в половині своїх Misérables, наприклад?».
Отже Лесі Українці властиве розуміння і співіснування літературних напрямків чи літературних стилів, і то не тільки одночасно, а і в окремих письменників. І коли взяти на увагу явище літературних впливів, як його треба розуміти і як його розуміла Леся Українка, що воно має завжди під собою соціальний грунт, тоді стане ясно, що вона розуміла і стиль, як явище не тільки літературне, а й соціальне. Бо ж Леся Українка каже, що
«декадентство пішло… з реакції натуралізму, з загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції, коли одні кинулися в rosserie (в бійку), другі в філософію регресу, треті у мрії…» і що
«декадентські» люди в одежі і таке інше, властиве, трохи змінені люди Директорії з наслідуванням (грубим) помпейських, а часом єгипетських барв, отже нового (підкр. авт.) в них мало».
Ми дозволили собі приєднати до статей Лесі Українки деякі думки з листа її, бо ті думки виразніш ніж статті освітлюють погляди письменниці на літературні напрямки, на літературні стилі (що є те саме), і врешті викладені в листі, як проспект майбутньої статті про українську літературу та її зв’язки з польською і західноєвропейською літературами у відповідь на статтю Єфремова.
Ще одну важливу думку, що освітлює погляд Лесі Українки на теорію «мистецтва для мистецтва», теорію, яка є «пробний камінь» для літературних поглядів, маємо в статті «Заметки о новейшей польской литературе», в тій її частині, де йде мова про Пшибишевського. До речі, в цій статті Леся Українка ще раз виявила своє ставлення до буржуазного класу. Коли вона каже про роман польського письменника Сєвєра «Ponad siły» («Понад сили»), як про типовий в розумінні «останнього слова» проповіді «органічної праці», то робить висновок з цього, що «это направление, пережив народнический период, возвратилось к прежнему хаосу, из которого начинает выделяться нечто новое и… бесконечно буржуазное» (стор. 186). Воно так і було: народницький період польської літератури змінився на безкінечно буржуазний голий естетизм Пшибишевського.
Дві сторінки викладу поглядів Пшибишевського на мистецтво, поруч із сторінками аналізу соціальної природи творчості д’Аннунціо, є краще, що містять у собі статті Лесі Українки. Крок за кроком відвойовує вона всі позиції в польського символіста, вириває в нього грунт із-під ніг і від його теорії абсолютної свободи мистецтва залишає розірвані, не зв’язані між собою шматочки нічим не обгрунтованих думок про «мистецтво, як відтворення того, що вічне», «мистецтво, що не має ніякої мети», «мистецтво, що має в собі самому мету», «мистецтво, що скільки-небудь служить громадськості чи моралі, – не є мистецтво, – це «Biblia pauperum» («Біблія бідних»), що замінює підручники недомисленим і неосвіченим людям», «мистецтво демократичне, мистецтво для народу», яке, за Пшибишевським, служить плебейському намаганню зробити приступним те, що з самої природи речей мало приступно, про те, що «под тем, что жалкому мещанскому мозгу представляется смешным идиотизмом, скрывается всегда глубина».
Леся Українка витягує есенцію з думок Пшибишевського про ті засоби, що ними має право користуватися «абсолютно вільний» письменник: він не має права зображувати юрбу і звертатися до неї, бо це справа агітатора; не має права входити в єднання з яким суспільством, бо це справа вченого; не має права звертати увагу ні на політику, ні на «зовнішні відміни» в житті народу і може тільки базуватися на «незмінній і вічній» расовій різниці одного народу від одного (слушно зауважує тут Леся Українка, що «повинно знати про те, що раса так само не вічна і не незмінна»), бо це так само є справа вченого. І дотепно каже після цього Леся Українка, що «таким образом «абсолютно свободный артист» является чем-то вроде лишенного всех прав состояния» (стор. 196).
Нам залишилося підсумувати думки про літературу і про різні її функції в статтях Лесі Українки. На саму літературу вона дивилася, як на поєднання художньої правди і краси, розуміла літературу, як одну з форм боротьби і розуміла класовість літератури. Заперечувала в ній публіцистичність, але визнавала конечну її тенденційність; реакційну тенденцію засуджувала, прихильно ставилася тільки до прогресивної тенденції і одну її вважала за здорову. Зміст і форму Леся Українка брала як неподільну єдність, що становить художній стиль твору. В аналізі цього твору звертала увагу на його мову, композицію, сюжет, жанрові відміни.
Значення біографії для вивчення письменникової творчості Леся Українка приймала обмежено і не користувалася нею для літературного аналізу. На літературні впливи дивиться, як на природне явище, але не змішує їх з простим запозиченням чи наслідуванням, пояснює їх через соціальну близькість двох письменників чи двох епох.
Так само правдиво дивиться Леся Українка і на літературний стиль. Вона і його вважає за соціально обумовлений, знає еволюцію стилів та їх співіснування. Коли вона аналізує ті стилі, то вміє відзначити найголовніші їхні риси. Негативно ставиться до старого романтизму, ще гостріше засуджує натуралізм, з романтизму і з реалізму визнає потрібним брати для пізніших стилів самі здорові і життєдайні їхні риси. З усіх стилів Леся Українка вважає для себе за найближчий, навіть властивий її творчості, неоромантизм.
Для літератури початку двадцятого сторіччя взагалі і для української літератури зокрема той стиль являв протест проти буржуазного міщанства з його нівелюванням особи в суспільстві доби промислового капіталізму і тому був прогресивний. Зазначаймо тут рису світогляду Лесі Українки, що безпосередньо не стосується до її літературних поглядів, – її соціалізм, ні в якому разі не утопічний: про це свідчить і стаття її про утопію в белетристиці та її художня творчість. [Багато матеріалу для зрозуміння соціалістичних поглядів Лесі Українки дають її листи, що переважна більшість з них уперше надрукована в цьому виданні її творів, у 13 томі]. Правда, виразний соціологічний аналіз літературних творів у статтях Лесі Українки ми бачили зрідка, але чимало окремих спостережень про літературні явища в цих статтях доводять, що в них є зародки соціологічного аналізу. Гостре заперечення з одного боку -зведення художньої літератури до знаряддя просвіти чи до етнографічних описів, і з другого – теорії «мистецтва для мистецтва» в статтях Лесі Українки дозволяє поставити їх на поважне місце в історії української літературної критики, особливо, коли взяти на увагу бідний і цілком безпринциповий стан тієї критики в той час, коли писала свої статті Леся Українка.
Примітки
13-й том тільки готувався до видання, але в світ ніколи не вийшов. – М.Ж.