Давня казка

Борис Якубський

З поем Лесі Українки першої половини її творчості за найкращу, найбільш вдалу та витриману в певному виразному стилі треба вважати поему року 1893-го «Давня казка». В цій поемі є одна велика хиба – її розтягненість [на що вже вказав М. Зеров; Л. Українка, К. 1924, стор. 25]; але це є хиба, що властива всій першій половині Лесиної творчості. Тільки невеличка частина стислих елегій першої половини творчості не має цієї органічної для майже кожного молодого поета хиби.

Мимо цієї хиби, «Давня казка» є визначний етап в поетичній творчості Лесі Українки так з боку стилю, форми, як ще в значно більшій мірі – з боку її ідеології, змісту. В «Давній казці» вже повно й закінчено відбився, виявився той погляд Лесин на покликання, на завдання поетове, що вона його шукала в кількох ранішніх поезіях і що після «Давньої казки» став у пізніших її творах для неї основним, типовим та викінченим.

Стиль цієї поеми типово гайнівській: гайнівська проста й невимушена лексика, гайнівський, може не такий злосливий, як у німецького поета, гумор; типовий гайнівський віршовий ритм – чотирьохстопового хорею з деякою вільністю щодо чергування хореїчних наголосів – ритм співучий і разом майже іронічний. Цей ритм на протязі всієї поеми витримано поеткою точно и майстерно. З романтичних засобів стильових звертають на себе увагу майстерні та яскраві повторення, як засоби емоційного зміцнення:

1) Десь колись, в якійсь країні (двічі на початку):

2) Ви скажіть йому від мене…

Ви скажіть, що він у мене…

Ви скажіте свому пану…

Ви скажіть, що я не хочу…

Ви скажіть цьому зухвальцю…

Ви скажіть свойому пану…

3) Не поет, у кого думки…

Не поет, хто забуває…

4) Та зосталися на світі…

Та зостався по Бертольду…

Проте всі численні діалоги розгорнуто просто й реалістично, надзвичайно характерно. Хиба розтягненості поеми відчуваються якось тільки після закінчення її читання; під час читання міцний і дзвінкий вірш, яскрава, типова лексика ніби держать читача в належній увазі до розвитку дії в творі.

Коротенький іронічний пролог до поеми є поданий на традиційну «проложну» тему казки: «буду казати про старе, але ж все-таки послухайте» – з наївним у національному дусі закінченням:

А мені, коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

Поему-казку розподілено на чотири розділи, і, справді, вона складається з чотирьох окремих епізодів: епізод на полюванні в лісі; епізод з серенадою для Ізідори; епізод на війні під час облоги; епізод – «Бертольд вдома» з додатком до нього «моралі» казки. «Мораль» казки полягає, по-перше, в тому, що поетового

…прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вольна птиця…,

а, по друге, – в саркастично-песимістичній думці, що –

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

В усіх працях про творчість Лесі Українки не раз зазначалося, що нашій поетці властива є особлива, виняткова увага до ролі поета в громадському житті, до того боку поетичної творчості, що він завжди, хочете – не хочете, з’являється «утилітарним». Для української поезії ця тема в творчості Лесі Українки зовсім не була новиною. Такі попередники Лесині, як Шевченко та Куліш, та такі сучасники її, як Старицький та Франко, не раз більш чи менш близько підходили до цієї пекучої для самоусвідомлення поетового теми. Але треба визнати, що ні один з названих зараз першорядних наших поетів не підходив так часто до теми цієї і не шукав багато разів так напружено на неї остаточної відповіді, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки. Тільки Леся Українка знайшла в своїй «Давній казці» та особливо в своїх пізніших на цю ж тему ліричних віршах (таких, наприклад, як цикл поезій «Ритми» 1901 року) точне й глибоке визначення громадської ролі поета, – причому зовсім не спрощувала, не вульгаризувала її, а залишалась при розумінні поезії, як якогось високого і несвідомого «безумства». Поет Лесі Українки знає, що

…як рими повтікають,

То мені їх не завернеш!

Разом з тим поетові Лесі Українки належить увесь світ:

Бачиш ти – оця діброва,

Поле, небо, сине море,

То моє багатство-панство

І розкішне і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний…

Вона певна, що для думок поетових –

…нема на світі

Ні застави, ні границі.

Вона певна, що поетова вбивча іронія чи поетовий високий, героїчний заклик мають силу, щоб примусити гукнути військо:

Ой, готові йти до бою,

Краще смерть, ніж вічний сором!

Нарешті, Леся Українка виразно дає собі відчит у тому, як ставиться до поета, як використовує «безумство» поетове його соціальне оточення, оті «замовці» поетові, наявності яких він так часто й не знає, не відчуває. Коли Бертольдові «потрібна» серенада для Ізідори, то справжній поет простодушно, простощиро робить і дарує серенаду. Коли війську потрібний заклик до бою, до перемоги, то поет так само простощиро подає його. Але коли поет в ім’я правди й свободи повстає в своїй творчості проти гніту й експлуатації, то те саме «соціальне оточення», що його виразником поет був і що йому він вірно, майже несвідомо, стихійно служив, ховає його за мури тюрми, реальної чи алегоричної.

Леся Українка добре впевнена в тому, що –

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, кто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани.

Тут в казкових образах, в романтичній формі, такій типовій і властивій для Лесі Українки, висловлена постійна, уперта думка поетки про правду і волю мистецтва, про велике соціальне значення справжнього мистецького твору, про майбутню велику перемогу мистецького слова над «соромними» ділами життя:

Проти діла соромного

Виступає слово праве –

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве.

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

Отже, в поемі-казці «Давня казка» Леся Українка в низці художніх образів розгортає свій погляд на значення поезії в житті, на роль поета в громаді, на конкретні взаємовідносини поета з життям, з тим «соціальним оточенням», що йому поет свідомо чи несвідомо служить. На цю складну проблему людство досі має кілька протилежних поглядів. Основна протилежність – одна.

Гадають ідеалісти, що поезія є тайна, «дар Божий», що поет є цілком вільний від впливів свого особистого життя, свого соціального оточення, що поет – володар, посідач незнаних ніким ще тайн, тайних мудрощів, що він є, як це найчастіш образно висловлюються – «пророк», що приносить у життя нові, незнані ідеї та ідеали, веде за собою людство на нові, невідомі шляхи. Це ідеалістичне, містичне розуміння справи було знайоме і Лесі Українці. Ми знайдемо в її молодій ліриці низку виразів про поета-пророка, що наближаються до наведеного розуміння поезії та справи поета. В цьому немає нічого дивного.

Леся Українка свій життєвий світогляд літературний вироблювала на ерудиції в світовий поезії – і переважно поезії ідеалістичній, романтичній. Типові риси романтичного, специфічного розуміння поезії їй в молоді роки якось майже несвідомо, традиційно, трафаретно прищепилися. Але прийшов час, коли змужніла поетка, ретельно почала працювати над собою, радикально рвала старі пута, що облягли її в роки повного пієтизму «навчання», – і одне з основних, кардинальних питань свого самоусвідомлення, питання ролі поетової та тих завдань, що повинен справжній поет перед собою поставити, в новому світлі повинно було повстати перед нашою поеткою і скластися в повному погодженні, в повній єдності з тим новим – матеріалістичним – світоглядом, що перед нею після постійних і упертих праць над собою – одкрився. Леся Українка називала себе «соціал-демократкою».

Вона в певну добу своєї пізньої молодості уважно знайомилася з теорією марксизму, не могла не прищепити собі з неї кілька основних її принципів. Одним з грунтовних принципів її нового світогляду було нове, поновлене розуміння ролі поезії, мистецтва взагалі в житті, та поета, поетичної роботи в громаді. Тепер в її поглядах на це нічого не залишилося від ідеалістичної містики, а і теоретично, і в своїй дальшій практичній творчості поетичній вона так міцно, яскраво і виразно поставила перед собою, перед поетом, практичні, добре усвідомлені завдання – служити громаді, будити її від сну, ставити перед нею нові перспективи неминучої боротьби, пройняти її почуттям суворого обов’язку честі, як рідко хто з поетів її доби. В цьому полягає велике значення громадської лірики Лесі Українки як для її доби, так ще й для нашої, коли ці питання і принципи повстали найгостріше і коли все ж таки ще звучать голоси про «незбагненну тайну» поезії та анархічну «волю» поетову.

Так Леся Українка дійшла важким шляхом болючого самоусвідомлення, гострих та «пекучих» (її власний улюблений епітет-вираз) творчих мук до нового розуміння своїх поетичних завдань, свого відповідального призначення. Поема «Давня казка» була першим в художніх образах висловом цього нового відчування й розуміння. В цьому її ідейне значення. Пізніш, в ліриці пізніших років, це нове відчування й розуміння поетичних завдань набуло ще більш виразної та художньо майстерної, високохвилючої форми.

І все ж таки, щоб остаточно правдиво оцінити ці героїчні пориви поетки з мужньою психологією, з психологією завзятого борця – «убий – не здамся», треба нагадати тут, що поруч з цима героїчними поривами та глибокими визначеннями пережитих та передуманих проблем, як проблема ролі поетичного слова, в Лесі Українці разом жили й уміщалися сумніви в собі самій, трагічне визнання свого власного безсилля розв’язати ці великі завдання, що вона їх так ясно та міцно усвідомила і висловила. Через всю її лірику пізніших років переходить найміцніше виражений пекучий, трагічний жаль, що їй самій, долею поставленій в дуже важкі, несприятливі умови, не дати високих зразків тої завзятої, непереможної боротьби, яку вона теоретично так ясно усвідомила і для якої існує на землі велика зброя поетичного слова.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 3, с. 109 – 114.