3. Дрібнобуржуазний легалізм
Борис Якубський
Безперечно, трагічний стан адвоката Мартіана є відбиток трагічного стану лівої групи української дрібної буржуазії в останні роки першого десятиліття XX сторіччя, в ті роки, коли політична реакція після революції 1905 року досягла свого апогею, коли «українство» в усіх його формах – не тільки нелегальних, а й легальних, навіть цілком лояльних, було жорстоко переслідуване. Якраз у ті роки боротьба російського царату проти українського сепаратизму набула надто гострих форм.
Царський сенат у своїй постанові влітку 1908 року відкинув скаргу засновників полтавської «Просвіти» на губерніальне «присутствие», що не прийняло до реєстрації статуту «Просвіти», і мотивував це тим, що мета товариства – допомагати культурному розвиткові української людності Полтавщини – має в собі сепаратистичні завдання і може привести до небезпечних наслідків. 20-го січня 1910 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ, що в ньому наказувалося губерніальній владі не дозволяти заснування товариств «инородческих, в том чисте украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей», з огляду «на несоответствие русским государственным задачам образования обществ, преследующих узкие национально-политические цели, так как объединение на почве таких национальных интересов ведет к усугублению начал национальной обособленности и розни и может вызвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности».
В тому самому році міністр внутрішніх справ у свому рапорті сенатові з нагоди протесту, піднесеного московським «градоначальником» проти реєстрації товариства «Українська хата» в Москві, пояснював:
«Хотя ближайшей целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главными являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти, представляется крайне нежелательной и противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине… В настоящее время сепаратистское движение стало вновь возрастать и поддерживается, главным образом, из Австрии, Галиции…
По этим соображениям, признавая образование общества «Украинская хата», приемлющего программу укрепления сепаратизма, с точки зрения государственных интересов недопустимым, министр внутренних дел полагает, что учреждение в Москве общества «Украинская хата» не подлежит разрешению, как стремящегося к достижению узко националистических целей и потому угрожающих общественному порядку и спокойствию».
Тепер смішно читати ці постанови, циркуляри, рапорти, але в той час, коли писала Леся Українка, вони болісно відбивалися на культурному житті України, знищували найменші можливості революційної боротьби, хоч би в формі прокламацій і нелегальної агітації. В цих прикрих умовах утворився тип нового українського інтелігента. Він щиро любив свій рідний край, щиро співчував революційній боротьбі за визволення України, готовий був таємно допомагати цій боротьбі, але сам приховувався в куточку і собі дозволяв тільки легальні виступи на захист української справи.
Таких українських інтелігентів у час царсько-жандармської реакції було дуже багато, і вони мали в залежності від їхнього громадського стану різні політичні фізіономії. Б. Грінченко в своїх «листах з України Наддніпрянської» говорить про лінощі української інтелігенції, яка «або нічого не робить», а тільки «заживає життя», або «змосковлює» народ, або в ліпшому випадкові згорне руки й каже зітхаючи: «нічого не вдієш, – так уже нам судилося: москалями статися» [Б. Грінченко. «Листи з Наддніпрянської України». 2 видання. К. 1917, стор. 56].
Одного з таких інтелігентів прекрасно змалював В. Самійленко у своїй славетній сатирі «На печі». Але той тип, як і належить типові, що його зображено в сатирі, був скрайній у своїй соціально-політичній інерції. Леся Українка, хоч і писала сатири, що про них вже ми згадували, але мала літературне завдання значно більше. Сатира завжди є перебільшення, завжди бачить один бік, правда найхарактерніший, своєї справи чи свого героя.
Драматична творчість, що за словом Расіна «увінчує епос та лірику», дає найширші можливості для утворення глибокого літературного образу. Леся Українка була письменник-психолог, але письменник, що мав силу обіймати великі обрії, робити широкі узагальнення. Її завжди цікавить не психологія якоїсь одинокої особи, вона змальовує в своїх творах психологію певного класу – української буржуазії, точніше – дрібної буржуазії її доби. Але враження Лесі Українки від української інтелігенції – частини дрібної буржуазії – не обмежувалися обріями тільки інтелігенції наддніпрянської України. Вона була добре інформована через дядька свого М. Драгоманова про культурний та політичний стан галицьких українців. В одному з листів його до небоги він пише з приводу її перекладу «Pauvres gens» («Бідних людей») Гюго [Див. Твори Л. Українки, т. IV, вид. «Книгоспілки» 1927, стор. 4-11] для львівського часопису «Зоря»:
«Я певнісінький, що недавній редактор «Зорі» яким-небудь способом знищив твою рукопись. Це був їм grand destructeur… Мою одну рукопись він спалив з переляку, хоч вона була зовсім невинна. Також кудись задів переклад Власть тьмы [Драма Л. Толстого], получений з України. Не втекла, певно, і «Pauvres gens». Це один з зразків некультурності та разом боягузтва галицьких українців. У другому листі Драгоманов пише: «Я б радий був, коли б навіть склався гурток хоч правдян [Прихильники галицького часопису «Правда»], – справжніх, зовсім à la Barwinski з панами і т. ін., – аби були люди з систематичною програмою, – та б система викликала б систему ж. А то найгірше – ні риба – ні м’ясо, котрим здавна наповняються українофільські кружки».
Дуже дотепно названо тут галицьких українофілів – «ні риба – ні м’ясо»; вони справді не мали ніяких сталих поглядів і хитались, як та верба, з боку на бік. І ще в одному з листів:
«Слід би було перш сказати про Галичину. Безспорно, що там усі справи видніше, та горе Галичини в тому, що там дивитись ясними очима ніхто не хоче. Смійся, коли хочеш, а я тобі скажу, що і досі з усієї галицької інтелігенції один єдиний Павлик має ясні і за нього одного можна ручатись, що він не стрибне до чорта в мішок. Інші того і жди, що стрибнуть в таке, что «только плюнешь да перекрестишься»… Про Галичину справді можна сказати, що там одна надія на мужиків. Але мужики потребують письменних людей, – а їх з галичан не набереш і 3-х. Набрати можна б було з наших українців, – як би… та якби…» [«Черв. шлях», 1923, IV-V, 196]
Ці уривки з листів Драгоманова добре свідчать про культурний рівень та політичну свідомість галичан. Оці «як би… та якби…» стосуються до українців наддніпрянських, але і серед них було чимало «Мартіанів».