Айша та Мохаммед

Борис Якубський

Маленька сцена – власне, тільки діалог – «Айша та Мохаммед», написана в 1907 році, належить до групи драматичних творів Лесі Українки, що має за свої сюжети проблему подружжя. Але в цій маленькій сцені поставлено ту проблему з найбільшим загостренням, як проблему нещасного кохання, – значно глибшим, ніж у таких творах Лесі Українки, як драма «Камінний господар», навіть драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова». Хоча з драматичних творів письменниці «Айша та Мохаммед» є розміром найменший, проте цей твір належить до тих творів художньої літератури, де кожний рядок оброблено, кожний вираз обдумано, кожне слово зважено.

Відомо, що в ранні роки Лесі Українки Куліш був їй за «поетичного вчителя», навіть за «ars poetica». Вона добре знала всю Кулішеву літературну спадщину. Отож і тему діалогу «Айша та Мохаммед» запозичено в Куліша, але запозичено в той спосіб, який властивий був усім «літературним запозиченням» Лесі Українки, – наприклад, «Камінному господареві», «Ізольді Білорукій», «Лісовій пісні». В першій речі поетка «відштовхнулася» від пушкінського «Каменного гостя», не тільки надавши протилежну назву своїй драмі, але й грунтовно змінивши, оригінально відтворивши як ситуації її, так і психологію головних її дійових осіб. У другій – відкинувши традиційний сюжет цієї середньовічної легенди з його головною постаттю, Трістаном, узяла один з найменш відомих епізодів легенди – це епізод із Ізольдою Білорукою, і перенесла ввесь психологічний тягар твору свого на обох Ізольд – Злотокосу та Білоруку. Так само в «Лісовій пісні» основна думка твору далеко відходить від свого «прототипу» – «Затопленого дзвону» Гауптмана. Те саме, і ще в більшій мірі, робить Леся Українка з поемою Куліша «Магомет і Хадиза». Коли вся Кулішева поема є прославлення Хадизи, поетичний, але надто розтягнений опис довголітнього щасливого кохання Магомета з Хадизою, то в діалозі поетки розмова йде вже більш ніж за три роки після смерти Хадизи, між Магометом та Айшею, другою його жінкою, що про неї в Куліша згадка є тільки в «пролозі» до його поеми.

Леся Українка з темпераментом енергійного, завжди активного письменника в обранні своїх тем і сюжетів, письменника революційного щодо літературної традиції, не візьме Кулішевого сюжету. Той сюжет статичний, в ньому – як уже було сказано – розтягнений опис постійного кохання героя з героїнею. Леся Українка обере собі сюжета динамічного, драматичного, навіть трагічного, бо становище її Айші, як жінки, як дружини, – справді трагічне. Вона утворить ситуацію гострої колізії зовсім протилежних у своїм коханні характерів. Вона й подає художній образ Айші, що любить Мохаммеда та не може згодитися, аби він з любов’ю постійно й побожно згадував свою Хадіджу, – і, як протилежність, художній образ Мохаммеда, який, кохаючи по-свойому Айшу, не має сили забути про свою першу довголітню кохану. Все загострення діалогу «Айша та Мохаммед», вся трагічна його колізія полягаю в цілковитій протилежності психології цих двох образів-характерів у царині кохання. Лесю Українку зовсім не цікавить ні магометанський побут родинний, ні історичні в Арабії події, як то є в Куліша; її обходить тільки проблема трагічного кохання Айші. Характерно, що навіть у заголовкові свойого діалогу письменниця ставить на перше місце не Мохаммеда, як то робить Куліш, але Айшу.

Сцена починається з ремарки, що з неї довідуємося, як провадить свій час молода Мохаммедова дружина – «в малій виноградній альтанці сидить і їсть солодощі, ліниво відкинувшись на низенькому ослоні». Але якраз надходить Мохаммед – «і мовчки сідає коло її ніг». Оце «мовчки» тут конче потрібне: воно зараз дає нам знати, що Мохаммедові нема про що говорити з своєю молодою дружиною. Коли Айша говорить йому: «Коханий, глянь на мене», то Мохаммед «мовчки переводить погляд» і т. д. Яке влучне оте «мовчки» вдруге, оте «переводить погляд», замість простого «дивиться», «подивився».

«Айша. Глянь на мене!»

Підкреслення слова «мене» належить авторові діалогу, бо тут маємо виразний засіб градації драматичної ситуації: перший раз Айшин голос підкреслює «глянь», другий – «на мене».

І що ж залишається відповісти своїй тринадцятилітній дружині п’ятидесятилітньому Мохаммедові, та й ще при його постійних думках про Хадіджу? На протязі невеличкого діалогу запитань з боку Айші 17, окликів – 10, а з боку Мохаммедового – запитань 11, але всі вони, крім одного – викликані Айшиними окликами, а окликів тільки-но 2 – і обидва тоді, коли треба було йому доводити, що він таки кохає Айшу:

На Айшині слова: «…мені лишився відблиск тьмяний, холодний…» Мохаммедові доводиться відповісти: «Айше! І не сором…» і т. д., і другого разу, так само, на запитання Айші: «Ну, скажи, була вона коли така, як я?» він відповідає – та ще й після того, як вона «нахиляються до Мохаммеда»: – «Найкраща ти з усіх жінок» і т. д.

У всьому діалозі перше місце, перша роль належить Айші: вона веде перед, вона починає та підтримує діалог, такий трудний ввесь час для Мохаммеда.

А відповідь Айшина на Мохаммедові слова на початку діалогу! Яка сила глибокого почуття та глибокого обурення почувається в цих порівняннях, що кожне з них міцніше, гостріше від свого попереднього:

Так дивляться на дерево, на камінь,

на стіну, на колоду… Я не знаю, ще там на що,

але не на дружину, не на свою кохану!

У цих порівняннях перше місце займає дерево, останнє – колода, бо ж коли можна іноді дивитися з цікавістю на дерево, то на мертву колоду ні в якім разі й ніколи.

Ввесь діалог збудовано так, що Айша здебільшого кидає короткі та повні обурення фрази, найчастіш – як уже було вказано – в формі запитань, а Мохаммедові доводиться після більшої чи меншої мовчанки так чи так одповідати. В діалозі Мохаммед постійно намагається обмежитися мовчанкою і він «мовчки сідає», «мовчки переводить погляд», «мовчить», відповідає «подумавши», ще раз «мовчить» і нарешті «мовчки встає і йде з альтанки геть». Айша ввесь час нападає, а Мохаммедові тільки залишається захищатися, але й захист його найчастіш невдалий, як, наприклад, оцей. На Айшині слова: «я хочу, щоб мене любив Мохаммед, мене (підкреслення авторове) любив і більш нікого», – йому нічого кращого не залишається, як скористуватися з порівняння кохання та сонця, що його вогонь гріє усі живі створіння, між усіма ними поділяється. Цілком резонно Айша на те йому гостро відповідає:

Ти першій милій не казав такого… і т. д.

Мохаммед після цих її слів перш «здивований», потім «збентежений», і тільки «опанувавши збентеження», починає свої невдалі виправдування, що їх Айша стисло, але гостро і кожного дальшого разу все гостріше заперечує: «А! так я вгадала!» – «…любив ти її безмірно більше, ніж мене!» – «Неправда!» – «…ніколи ти не любив мене так, як її, не любиш і тепер, та й не полюбиш». У цих останніх Айшиних словах є найбільший момент драматичного напруження, той кульмінаційний пункт, що після нього починається певне спадання. Все вже сказане, всі спроби Мохаммедові виправдати себе заперечено, зведено нанівець, з огидою відкинуто. Далі діалог провадиться значно спокійніш і тільки ще раз проривається в Айші потреба відповісти на незрозуміле для неї становище та в неї вириваються знову гострі, запальні слова:

Як і за віщо можна так любити

стару, негарну, навіть мертву жінку?

і зневажати гарну, молоду,

кохану і закохану, живую?

Відповівши на це запитання ще невдаліше – посиланням на Божі таємниці та словами «якби ж я сам те знав», – вже на друге Айшине запитання Мохаммед не в силі відповісти, він «мовчить», він «мовчки встає і йде» – і Айші залишається тільки ридати «в безсилій лютості».

Вся творчість Лесі Українки не зазнала в своїй еволюції ніколи жодного зламу. Але в другу половину цієї творчості її соціальні мотиви поповнились мотивами кохання, мотивами трохи вужчими, але не менш сильними в своїй художньо-емоційній вартості. Останній твір Лесі Українки – драматична поема «Оргія» – поєднує в собі мотиви трагічного кохання з мотивами соціальної, – в данному разі – національної трагедії, і ті останні переважають перші. Діалог «Айша та Мохаммед» є, може, єдиний в драматичній творчості Лесі Українки твір, де ми зустрічаємо особистий мотив трагічного кохання без його соціальної загостреності. Але ж треба мати на увазі не тільки малі розміри цього діалогу, але й те, що й мотив особистого кохання є один з сильніших в художній літературі.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1930 р.], т. 7, с. 7 – 11.