До товаришів
Леся Українка
О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії питання
Перед очима стали без покрас;
Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані, молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.
Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят – належать справді вам?
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?
Невже се так?..» Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори ці?
Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці…
Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!
1895
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 126 – 127.
Поезія вперше опублікована у журн. «Народ», 1895, № 15-16, стор. 254 – 256. Зберігся автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 11, стор. 87 – 88).
Хоч як намагались комуністичні коментатори довести, що «Драгоманов для Лесі був ніщо» і що «Леся пішла значно далі за Драгоманова», цей вірш, написаний під впливом перебування у Софії в гостях у М.П.Драгоманова, однозначно показує, що політичний радикалізм Лесі Українки виріс таки під впливом дядька.