На роковини
Леся Українка
Не він один її любив,
віддавна Україну
поети славили в піснях,
немов «красу-дівчину».
Від неї переймали сміх,
і жарти, і таночки,
її байки, немов квітки,
сплітали у віночки.
Той в ній давнину покохав,
той мрію молоденьку.
Він перший полюбив її,
як син кохає неньку.
Хоч би була вона стара,
сумна, змарніла, бідна,
для сина вірного вона
єдина, люба, рідна;
хоч би була вона сліпа,
каліка-недоріка, –
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.
Вкраїна бачила не раз,
як тії закоханці
надвечір забували все,
про що співали вранці,
і, взявши дар від неї, йшли
до іншої в гостину;
вони не знали, що то є
любити до загину.
Він перший за свою любов
тяжкі дістав кайдани,
але до скону їй служив
без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
його любові сила.
Того великого вогню
і смерть не погасила.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 379 – 380.
Вперше надруковано в журн. «Рідний край», 1911, № 9-10, стор. 3.
Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 686.
Датується орієнтовно 8.03.1911 р. на підставі листа до матері від 9.03.1911 р., в якому Леся Українка писала, що напередодні закінчила вірш на роковини Т. Г. Шевченка.
Подається за першодруком.