26.02.1895 р. До М. I. Павлика
Софія | 14/ІІ 1895 |
Шановний друже!
Дивно, як се вийшло! Якраз і я було написала до Вас листа та й спалила його, щось він мені дуже недоладним здався, – видно, то вже така пошесть була на невдалі листи. І причина якраз та сама: такий лист вийшов «вішальний» (хоч вішайся); погано було в нас, дядькові погіршало (та й тепер все погано), мені ніхто листів не писав з дому (і тепер так), ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барв[інським] не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя. Ну, все оце не перемінилось, але вже так я взяла себе в руки, роздумалась і прийшла до можливості писати більш-менш по-людськи.
Лист A. G. не здається мені таким-то вже лихим, головне те, що він збирається (коли ж би то «гріхи пустили»!) їхати до Вас, запевне, тоді ліпше розбере справи і поміч ліпшу дасть. Не думаю, щоб у нього був замір ображати Вас чим, се щось на нього не схоже. Ви, певне, гостріше прийняли справу, ніж вона єсть. Знаєте, в листах, та ще при такому непевному листуванні, як Ваше з ним, трудно часом як слід розмовитись без непорозуміннів.
Я чомусь думаю, що «Н[арод]» не загине. І взагалі вірю в нашу справу, що вона таки буде жити й рости, невважаючи на Д[анилови]чів e tutti quanti. В ній є велике зерно життя – прихильність селян, хоч би й малого числа їх на перший раз. Сподіваюсь, що будуть і товариші ліпші, а то невже ж таки рішити, що «нема в світі правди, як тільки в бозі та в мені»? Все ж таки у вас можна б, якби люди та енергія, робити і жити, а от у нас!.. Знаєте, я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине.
А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чи, може, так буде здаватись, що марне?), поки що-небудь людське вийде. І я і всі мої товариші, певне, роковані на марну згубу, та й нехай би, якби ж з того просвіток був комусь… Від нового пана маємо добрі дарунки: «Оставьте бессмысленные мечтания!» – от вам і «весь сказ». Так-так, помаленьку рухається колесо прогресу. Я згадала, як мій малий брат колись, їдучи осінньою розкислою дорогою, усе не перестаючи тримався за люшню, сидячи сам на возі, і немов щось підпирав; коли ж я спитала його: «Чого ти, Микосю, воза тягнеш?» – «Та то я помагаю коням везти, а то ми зав’язнемо». Отак і я тепер готова «помагати», аби не зав’язнути.
Посилаю Вам оце до «Народа» виписку з одного листа з Полтавщини про одно діло, тяжко вражаюче. Як я його прочитала, то й сама стала на увесь день немов божевільна, тільки вже запевне моя манія не була religiosa! Там, у Полтавськім, у Гадяцькім, Роменськім і других повітах розпросторилась mania religiosa (люди світла шукають!), і до чого доводить та спотворена віра! Якраз позаторік, коли я була там, трапилась біля Гадяча в селі оця страшна пригода, але тоді ще не відомі були її подробиці, відомо тільки було, що один чоловік, начитавшись якихсь книг, зарізав свого брата, аби «увести його в царство небесне», а потім хотів і всю свою родину порізати, та люди не дали. Було слідство (я вже тоді не була в тому місті), чоловіка того посадили в шпиталь для божевільних, і завелось діло. Оце тепер згадала я про се діло і просила одну знайому людину, що живе на місці, розпитати і мені написати, як воно все те було, власне. Ось що вона мені передає зо слів родички тих нещасних людей:
«Їх було чимало: батько, мати, старший брат (жонатий і мав п’ятеро діток), менший брат (недавно оженивсь). Люди вони багаті. Старший брат хлібороб був, а менший у школі вчивсь, і усього діла було у його, що книжки читав. Був він на вид блідий, немов замучений, мало здоровний. А старший дуже кріпкий був чоловік. З сторони вони були, як і усі люди: і в хаті так було, як у людей, і у церкву ходили, і причастя приймали (тільки люди казали, що вони, одходячи, випльовували те причастя). Усі вони молились якось по-своєму (не знаю як) у коморі, де не було ікон. Тільки одна із їх сім’ї (жінка меншого брата) не держалась їх віри. Чоловік принуждав її прийнять їх віру і бив її за те, що вона не хотіла сього. Обидва брати жили із жінкою старшого брата, а друга жінка плакала у волості, що її даром покрили, що вона дівчина.
Перед великодніми святами вони говіли у страсну неділю, і все було як слід. Понесли паски святити, тільки тих пасок не їли, а після обідні пішли у комору богу молитись по-своєму. Трохи згодом повиходили із комори і пішли в хату. Потім брати пороздягались дочиста і стали бігать голі по огороду із свічками засвіченими. Повроблялись у грязь, у навіз і повходили в хату. Тоді повдягались такі нечисті, як і прийшли, позасовували двері, позавішували вікна і посідали. Менший почав шити чобіт. А старший каже: «Лучче заріж мене». – «Ще не прийшло времня», – одказав менший і став ходити по хаті. Бігла кішка, він її піймав за ноги і вдарив нею матір по виду. Мати засміялась. Жінка його злякалась і думає: «Як би його втекти?» А він глянув на неї і каже: «Як утечеш, так заріжу», немов знав, що вона подумала. Тоді взяв шило і став штрикать куди попало старшого брата, а той його. І ніхто з них ні кричав од муки, ні стогнав. Так вони довго штрикали один другого. Потім менший узяв великий-великий ніж і став рубати голову старшому. А вони усі сміються (і жінка старшого!). А менша невістка зомліла. На дрібні шматочки порубав голову (а той і не застогнав ні разу!), тоді розрізав йому живіт, кишки випали… Менша невістка одійшла та й вискочила з хати. Батько тоді каже: «Синку, що ти робиш?» А він: «Мовчи». Прибігли люди, а двері знов засунуті. Виломили двері. Менший брат не дававсь, насилу десять чоловік його звалили (а який хворий був!). Зразу одвезли у острог, а потім одіслали у Полтаву на освідительствованіє і усіх домашніх.
Через місяць, чи що, вони усі, як є, вернулися додому. Самі розказують, що вони були тоді як дерев’яні, і ніхто з їх не зна, що вони робили. Як вернулися, то мати і менший брат раз у раз у чобіт дують, так як у самовар. Мати і тоді, як те все діялось, дула у чобіт. А як убийцю везли у острог, то він казав, що таке зробиться ще у двох мужиків, тільки не скоро. Він знов узяв до себе свою жінку, котра утекла тоді у друге село до братів. Живуть тепер, як і допреж сього случая».
Ось що розказувала їх двоюрідна сестра, а вона тоді ходила до їх дуже часто. Які книги вони читали, того не зна. Фершал, що робив «вскрытие», казав, що все це було зроблено «в религиозном экстазе», чи то пак у «религиозном аффекте». Аналогічний випадок був у той же час у Роменському повіті. Кажуть, що такі урочисті дні, як Великдень, та читання житія святих і євангелія привели їх у екстаз і вони робили, самі не знаючи що. Кажуть, що книг у них ніяких особливих не було, окрім тих житій, що вони накупили у «офеней» та по ярмарках; секти у них не було ніби ніякої, а так якесь безпам’ятство, їх і не судили, вони всі вернулися додому. Таких «религиозных помешательств» розвелось дуже багато. Один хлопець, років двадцяти, усе виспівує псалми, тричі плює – одганяє нечистого – перед тим, як хреститься. Одна жінка казала про себе, що вона Єва, зривала із себе сорочку і ходила голісінька, соромні речі говорила і кожну мить кричала: «Давайте мені яблуко! Де Адамове яблуко!..» Жінка ся неписьменна була. Торік привозили таких божевільних у больницю щотижня по двоє, а то й більше…
От Вам і мальованщина, або і ще гірше. Шкода, що про такі діла трудно як слід довідатись, бо вони все якось скрито розбираються, певно, щоб не дуже лякати людей!.. Добре, якби люди, що близько бачать такі події, не мовчали про них, бо такі ж «епідемії» гірші від усякої холери, а ради їм не хотять давати.
І за що стільки людей гине?
Бувайте здорові! Правду кажучи, і сей лист такий, що саме б у піч годився… Та нехай же люди знають, що робиться в нашому світі. А Ви все-таки не дуже журіться, може, воно все колись краще буде.
Л. К.
Даремне Ви противитесь фольклору, наука як наука, і не вона в тому винна, що на світі партачів багато. За що не візьмись по-партацькому, то все вийде негідне. Згадайте соціологів і Будзиновського.
Дуже мені до сподоби п. Крушельницька на портреті і Ваша мати, хотіла б я їх бачити насправжки. Чи буде в маю п. Крушельницька у Львові? Я, може, тоді їхатиму додому, хоч взагалі не знаю, як я виїду!..
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 282 – 286.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т, 5, с. 163 – 166.
Подається за автографом (ф. 101, № 326).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 299 – 301. В цьому виданні опущено опис релігійного фанатизму; лист датовано 2 (14) лютого 1895 р., тобто О.Косач-Кривинюк подану в листі дату 14.02 вважала григоріанською. Інших різночитань з виданням 1978 р. нема.
«Н[арод]» не загине – М. Павлик писав Лесі Українці про фінансові труднощі, пов’язані з виданням журналу. У кінці 1895 р. журнал припинив існування.
Від нового пана маємо добрі дарунки – 17 січня 1895 р. російський цар Микола II виголосив промову перед делегаціями земств, в якій висловився проти будь-яких ліберальних реформ і погрожував розправами над учасниками визвольного руху.
Виписку з одного листа – опис релігійного бузувірства фанатиків, надісланий Лесі Українці А. Макаровою.
Будзиновський Вячеслав (1868 – 1935) – український публіцист, письменник, один із редакторів львівської газети «Громадський голос», органу Українсько-руської радикальної партії.
Крушельницька Соломія Амвросіївна ( 1873 – 1952) – видатна українська співачка, з 1951 р. заслужений діяч мистецтв УРСР, з великим успіхом виступала у кращих театрах Європи, Америки. С. Крушельницьку зв’язувала творча дружба з діячами української культури – І. Франком, М. Лисенком, M. Павликом, О. Кобилянською та багатьма іншими.